Розділ 13. Ті, кого вони втратили самі 

 День 11 після аварії. 

Світанок на острові Троя прийшов майже за розкладом. 

Палиця в піску давала тінь майже там, де вчора. Трой присів, звірив їхні вчорашні подряпані позначки. 

— Плюс-мінус стабільно, — пробурмотів. — Принаймні тут. 

Емма саме витягала з вогню казанок. Усередині кипіла вода — ще одна порція “на потім”. Вона поставила його збоку, щоб прохололо, і глянула на тінь. 

— Записати? — спитала. 
— Так, — кивнув він. 

Вона провела риску камінцем на пласкому уламку. Їхній “журнал” виглядав не найкраще, але змістовно: 

• день, 

• умовний час світанку й заходу, 

• коли був шторм, 

• коли приплив піднявся вище, ніж учора, 

• короткі нотатки: “джерело стабільне”, “вітер слабший”, “ніч тепліша”. 

— Якщо сюди колись добереться хтось ще, — сказала Емма, — це буде краще, ніж “нам здалося”. 

— Якщо добереться — значить, уже щось зробив правильно, — відгукнувся Трой.— Але ми не будемо тими, хто ховає від нього воду. 

Він сказав це спокійно, наче факт, а не клятву. 

Після води — рутина. 

Емма пішла до джерела сама. Без демонстрацій, без героїзму. Маршрут уже жив у м’язах: ліворуч від зігнутого дерева, дві зарубки, камінь-стрілка, далі — ледь помітна стежка між корінням. 

Джерело працювало. Вона поміняла пляшки, машинально повторюючи правила в голові: не лізти, не мити, не лити назад. Тут, у цьому маленькому струмку, вони були менше залежні від настрою океану. 

На березі Трой тим часом перевіряв пастки: дві рибини, три краби — непогано. Частину відклав на сьогодні, частину на сушарку, частину в голові вже заніс у категорію “резерв”. 

Коли Емма повернулася, він покликав: 

— Давай це зафіксуємо. 

Вони сіли в тіні навісу і разом написали свій перший нормальний список: 

1. Вода з джерела — тільки на пиття. 

2. Дощова — на пиття після кип’ятіння або на технічні потреби. 

3. Морська — тільки технічна. 

4. Ніколи не брехати одне одному про запаси. 

5. Не руйнувати мітки, що рятують шлях. 

6. Не лізти у джунглі без потреби й без підготовки. 

7. Якщо сюди прийдуть інші — спочатку навчити їх правилам, потім годувати. 

— Правила острова два, — сказала Емма, перечитуючи. — Звучить, наче ми секта. 

— Ми лише секта людей, які хочуть залишатися людьми, — відповів Трой. 

Вона ледь всміхнулась. 

На першому острові того ж дня правила були інші. 

Не написані, але відчутні як петля на шиї. 

Вода стала майже символічною. Після смерті Девона ніхто більше не наважувався навіть глянути в бік крила без дозволу. Кейден ходив уздовж пляшок, як охоронець біля сейфа. Раян тримався поруч, ловлячи кожен рух інших. 

В центрі уваги лежав Нік Фостер. 

Він і раніше був тихим: допомагав витягати уламки, мовчки носив дрова, слухав Омара, коли той показував, як промивати рани. Нік ніколи не сперечався і не кричав. І саме йому найбільше дісталося від усіх цих “трошки брудної води”, “завтра дамо більше”, “перетерпи”. 

На десятий день його почало крутити. 
Спершу легко: нудота, слабкість. Потім —все  різко погіршилось. 

Ночами він бігав до кущів, вдень не міг піднятися. Живіт болів, голова палала. Будь-яка крихта їжі проходила крізь нього, як крізь сито. 

Омар присів поруч, поклав руку йому на чоло. 

— Гарячий, як піч, — тихо сказав. 

— Просто слабак, — кинув хтось збоку, не надто злим тоном, просто щоб не боятися за себе. 

— Йому потрібна чиста вода, — сказав Омар, вже жорсткіше. — І відпочинок у тіні. І щоб ніхто йому не давав фігню з калюж або з піску. 

До нього підійшов Кейден. 

— У нас у всіх проблеми, — сказав. — Не можемо віддати все одному. 

— Я не прошу “все”, — Омар зціпив зуби. — Прошу хоча б трохи більше. І окреме місце, щоб він не підчепив ще щось або не розніс це іншим. Якщо це інфекція — нам потрібна ізоляція. 

Слово “ізоляція” не сподобалося. 

— Не починай паніку, — різко відповів Кейден. — Якщо ми зараз почнемо когось “відокремлювати”, всі злякаються. Нам потрібна єдність, а не табір хворих. 

— Нам потрібен хоч один живий мозок, — не витримав Еліас. — Він не просить вивісити червоний хрест. Просто трохи чистішої води й місця в тіні. 

— Чиста вода й так є в плані, — відрізав Кейден. — Усі отримають. За розкладом. 

Розклад не враховував, що Нік втрачає більше, ніж може випити. 

Наступні години були сумішшю спеки, запаху, стогонів і байдужості, перемішаної зі страхом. Дехто відвертався — не тому, що не шкодував, а тому що не міг дивитися на те, що можна було б полегшити. 

Омар приносив йому ту ж саму норму води, що й іншим. Ставив у тіні, намагався змочувати лоб, шепотів щось заспокійливе, хоч сам кипів. 

— Треба більше, — повторював. — Він згорає. 

— У нас немає “більше”, — відповідав Кейден. — Якщо дамо йому, у когось відберемо. І хто це буде? Ти? Він? — кивок у бік випадкових. 

Ця арифметика була зручною. І смертельною. 

Ближче до вечора Нік майже не реагував. Дихання уривчасте. Губи сухі, потріскані. Омар сидів поруч, обійнявши його плечі, ніби своєю присутністю міг хоч щось вирівняти. 

— Побільше одного ковтка… — прошепотів Нік. 

Омар глянув на пляшку. Порожня. 

Потім глянув на крило. Знав, що там ще є. 

Підвівся, підійшов до Кейдена. 

— Дай. Хоча б одну. Не промову. Пляшку, — сказав прямо. 

Кейден дивився на нього так, ніби перед ним не Омар, а ще один претендент на роль бунтаря.