Розділ 12. Ціна ковтка

День 10 після аварії. 

Вранці море було спокійним, як ні в чому не винне. 

Трой сидів навпочіпки біля палиці, встромленої в пісок, і дивився на тінь. Емма тримала в руках клаптик паперу з їхніми власними записами: учорашній світанок, учорашній захід, рівень припливу. 

— Відмічай, — сказав він. — Ось так було вчора в цей час. 

Вона поставила риску. 

За ніч їхній табір остаточно перестав виглядати тимчасовим. Тепер це була схема: 

• Навіс із посиленим брезентом. 

• Дві лежанки. 

• Казанок, підвішений над контрольованим вогнем. 

• Сушарка з рибою. 

• Пляшки, чітко розкладені: джерельна, дощова, технічна, порожні. 

• Кам’яні знаки: де чисто, де не чіпати, де шлях до джерела. 

• І десь глибше в піску, між корінням — місце, яке вони тільки збиралися створити: схованку. 

— Сьогодні зробимо “наш резерв”, — сказала Емма. — Окремо від основного. Якщо шторм, якщо пожежа, якщо хтось припреться не з тих… 

— Дублювання завжди добре, — кивнув Трой. — Я думаю так само. 

Вони не витрачали багато слів. Уже було ясно: їхня сила не в промовах. 

Емма пішла до джерела. Впевнено, без підказок. Зарубки, скотч, камені. Пляшка вгору, пляшка вниз. Руки працювали, голова паралельно крутила вчорашній клаптик записів: 

“…different time points… not natural…” 

Вона не була науковицею. Але була не дурніша за того, хто це писав. 

Тим часом Трой розбирав їхні запаси: скільки є в’яленої риби, скільки сирої, скільки чистої води. Відділяв невеликі частини — одну пляшку, трохи риби, жменю горіхів, кілька сухих шматків — у сторону. 

— Це під землю, — сказав, коли вона повернулась. — Не глибоко, щоб дістати швидко. Тут неподалік, але не в нас на очах. 

— Якщо нас коли-небудь хтось вирішить “покарати” за те, що ми живі, — відповіла, — буде чим почати спочатку. 

Вони вибрали місце за кущами, трохи вбік від табору. Викопали ямку уламком металу. Акуратно поклали в неї: 

• одну заповнену пляшку води, 

• невеликий пакунок з в’яленою рибою, 

• частину горіхів, 

• старий ніж, який гірший за мачете, але кращий ніж нічого. 

Засипали пісок, замаскували камінням і сухим листям. 

Острів 2 отримав страхувальну точку. Маленький, але справжній бонус життя, якщо щось станеться. 

На першому острові в цей самий день усе йшло нетак по-іншому. 

Вода закінчувалась швидше, ніж слова Кейдена. 

Після втечі Емми він ще сильніше притиснув пляшки до грудей. “Резерв” під крилом став для нього не просто запасом, а символом того, що він контролює ситуацію. А значить, контролює людей. 

Днем сонце било, як молот. Черга за водою тяглася млява. Кейден давав по кілька ковтків, говорив про “дисципліну” й “спільну відповідальність”. 

Марк Бенсон стояв у цій черзі, дивився на пляшки й на те, як Раян без черги відпиває “за працелюбність”. 

Поруч притискав до грудей порожню пляшку інший хлопець — худий, змарнілий, із запалими очима. Його звали Девон Хейл. Він майже нічого не говорив з моменту аварії. Лише пив, коли давали, і працював, коли просили. 

Сьогодні він не отримав нічого. Кейден відмахнувся: “Потерпи до вечора”. 

Ввечері черги вже не було. Була втома, спека і шепоти. 

— У нього ще є, — пробурмотів Девон, дивлячись у бік крила. 
— Там наш “резерв”, — тихо відповів Марк. — Для всіх. 
— Для “всіх” типу Раяна, — хмикнув Девон. — Я бачив. 

Ніч упала різко. 

Хтось спав. Хтось дивився в темряву. Хтось рахував чужі ковтки в голові. 

Марк і Девон підповзли до крила, наче двоє дітей, що крадуть печиво з шафи. Тент шелеснув. Усередині в напівтемряві блиснули пляшки. 

— Лише одну, — прошепотів Марк. — Наберемо сил, завтра будемо працювати більше. 

— Нам і так не платять, — огризнувся Девон. 

Він потягнувся до горлечка. У цей момент позаду щось клацнуло. 

— Ви що робите? — голос Раяна різонув, як удар. 

Він кинувся вперед, вхопив Девона за плече, смикнув. Тент посунувся, пляшки дзенькнули. Кілька людей прокинулися, хтось підвів голову. 

— Вони лізуть у резерв! — крикнув Раян. — Кейден! 

Мерсер вискочив з тіні майже одразу, ніби й не спав. 

— Стій, — сказав він різко. — Відійди від пляшок. 

— Ми… ми тільки трохи… — почав Марк. 

— Ми теж люди! — випалив Девон. — Я не бачив води цілий день, а ти тут… 

Фраза не закінчилась. Раян штовхнув його сильніше, ніж треба. Девон, знесилений, не встиг виставити руки. Захитався, спіткнувся об уламок фюзеляжу й потилицею вдарився об гострий край металу. 

Звук був глухий, короткий. Як тріснута кістка пера. 

Всі завмерли. 

Девон не одразу впав. Спершу сів рівно, потім завалився набік. Кров почала підтікати в пісок темною плямою. 

— Девоне? — Марк опустився поруч. — Девоне! 

Тиша відповіла. 

Омар підбіг за хвилину. Перевернув тіло, торкнувся шиї, потім грудей. Подивився на Кайдена. Повільно похитав головою. 

— Все, — сказав. — Шия. Череп. Тут нічого не зробиш. 

Повітря стало важким. 

Сью на колінах тримала блокнот, але руки не слухались. Еліас стояв, зціпивши щелепи так, що аж скроня смикалась. 

Кейден першим прорізав тишу. 

— Він ліз у резерв, — сказав, твердим голосом. — Хотів украсти воду в усіх нас. Раян його зупиняв. Це був не напад. Це була спроба захисту наших ресурсів. 

— Я не хотів… — прошепотів Раян. — Я просто… 

— Ти правильно зробив, — перебив Кейден. — Без правил ми всі станемо Ліамом. Без контролю повернемося в хаос. Запам’ятайте: хто лізе до резерву без дозволу — грає з життям. Своїм і нашим.