Розділ 11. Ті, хто були до них 

День 9 після аварії. 

Ранок прийшов рівно. 

Без криків. Без сварок за воду. Без чужої влади. Просто хвилі, дим від тліючого вугілля і рівне дихання двох людей під одним навісом. 

Трой прокинувся першим, як завжди. Перевірив вогонь, обережно підкинув тонку гілку, щоб не спалити зайве. Погляд ковзнув по пляшках: джерельна, штормова, технічна, порожні. Усе на місці. 

Емма вже не скидалася на виснажену дівчину, яка вчора ледве доповзла до берега. Волосся ще скуйовджене, але в очах — фокус. Вона сіла, стягнула ковдру з плечей. 

— План такий, — сказав Трой. — Ти сьогодні повністю ведеш табір. Джерело, пастки, вогонь, дрова. Я йду в обхід. Далі, ніж раніше. 

— Добре, — кивнула вона, ніби це було найочевидніше завдання в світі. 

— Це не тест “чи ти молодець, Еммо”. Це про виживання, — додав він. — Якщо зі мною щось станеться, ти мусиш знати все. 

— Не лякай, — скривилась вона. — Я зрозуміла. Маршрут до джерела знаю. Правила знаю. Пляшки не переплутаю. Вогонь не залию. 

— Якщо щось піде не так — не геройствуй, — сказав він. — Вогонь можна розвести знов. 

Вона зітхнула, але усміхнулась. 

— Я теж рада нашому партнерству. 

Вони рушили разом до джунглів. Біля знайомої розвилки Трой зупинився. 

— Ти — праворуч, до джерела, потім назад до пасток, — показав. — Я — далі вздовж берега, за кам’яний виступ. Повернуся до середини дня. Якщо не повернусь до вечора… 

— Я запам’ятала, — перебила вона. — Не бігти по тебе. Тримати табір. Не робити дурниць. Я не Мерсер. 

Він кивнув. Цілком гарна відповідь. 

Трой ішов уздовж берега, де ще не ходив . Дрібні знайомі орієнтири швидко закінчились. Далі берег вигинався дугою, камені ставали вищими, вода глибшою. Тут хвиля била сильніше, залишаючи в піні уламки гілок, пластик, морське сміття. 

Він дивився не просто під ноги. Погляд ковзав по лінії прибою, шукаючи те, що могло застрягти між каменів: 

• щось із літака, 

• щось зі старого корабля, 

• щось, що не належить дикому березі. 

Спочатку знаходив тільки розбиті шматки дерева та мотузки, які вже розлазилися в руках. Але метр за метром море віддавало трохи більше: обрізок пластикової тари, придатний як миска; металеву рейку, яку можна використати як кілок. 

Він забирав усе, що мало хоч якийсь сенс. 

За черговим виступом берег, немов соромлячись, відкрив невеличку бухту. Захищену скелями з трьох боків, із вузьким проходом до моря. Тут хвилі були тихіші, пісок — щільніший. 

І тут одразу щось не сподобалося. 

Не через кістки. Їх не було видно. А через геометрію. 

Посеред бухти, трохи вище лінії припливу, стояли два криво вбиті кілки. Між ними колись був натягнутий тент — залишилися клапті брезенту, тепер вицвіли й порвалися. Біля них — обвуглене коло старого вогнища. В піску — іржаві банки, розірваний ремінь, скручений клубок колись міцного тросу. 

Тут хтось жив. 

Не фантазія, не природний хаос. Хтось робив те саме, що робив зараз він: будував маленький порядок проти великого океану. 

Трой повільно підійшов. Нахилився. Оглнув все очима. 

Вогнище старе. Попіл майже зник, змішаний із піском, але під ним знайшовся обвуглений шматок дерева. Банки з-під консервів — не сучасних туристичних, а старішого типу. Метал заіржавілий настільки, що зламався, як печиво, коли він спробував підняти. 

Та не все тут було мертвим. 

Під напівзасипаним піском блиснуло щось кругле. Він відгорнув пісок рукою, витягнув невеликий металевий казанок із кришкою. Зовні — іржа, але не вбивча. Всередині — лише пил. Без дір. 

— Ось це вже подарунок, — тихо сказав він. 

Казанок — це: 

• нормальне кип’ятіння води, 

• варіння їжі, 

• стерилізація. 

Поруч — залишки кріплень брезенту. З двох можна було зробити гачки. Ще трохи відчистивши пісок, він знайшов короткий шмат тросу, достатньо міцний, щоб тримати вагу сіті чи панелі. 

Чим довше він ходив по бухті, тим більше знаходив дрібних, але корисних речей: 

• клапті брезенту — можна залатати навіс, зробити захист для запасів; 

• шматок щільної тканини, придатної як фільтр; 

• пару металевих кілець. 

І ще щось. 

Біля вогнища, притиснутий каменем, лежав обгорілий клаптик паперу. Трой обережно підчепив його кінчиком мачете, взяв двома пальцями, струсив пісок. Половина тексту була знищена вогнем. Але кілька фраз усе ж читались. 

“…anomal… tides…” 
“…different… time… points…” 
“…phase shift…” 
“…not natural…” 

Мова — англійська. Стиль — не туристський. Швидше — технічний запис чи нотатка когось, хто звик фіксувати спостереження, як Сью зараз. 

Трой відчув, як у грудях холодок не від вітру. 

Хтось уже це помічав. 
Хтось уже був на цьому острові або поруч із ним і записував про аномальні припливи і різний час на “точках”. 

Він підняв голову. Подивився на вбиті кілки, старий тент, банки, трос. 

Де ці люди? 

Море мовчало дуже переконливо. 

Трой не будував трагедій із повітря. Але сухий висновок підкотився сам: 

“Якщо вони це бачили й повідомити світу не змогли — або їхній рейс так само пропав, або… комусь було вигідно, щоб ніхто не дізнався.” 

Він обережно склав усе знайдене: 

• казанок, 

• гачки, 

• трос, 

• шматки брезенту, 

• клаптик запису. 

Подумав, чи варто шукати кістки. Вирішив: зараз ні. По-перше, часу обмаль. По-друге, якщо й є останки, це не змінить факт головного — цей острів не перший раз забирає життя  людей.