Розділ 10. Правила двох 

День 8 після аварії. 

Емма прокинулась від запаху диму й моря, а не від чужих голосів і команд. Перші секунди мозок шукав крило літака, крики, тінь над головою. Замість цього — низький навіс з панелей, акуратно складені пляшки, натягнуті мотузки, сушарка з рибою, яка тихо висіла над вогнем, трохи прокопчуючи рибу. 

І тиша. Жива, робоча, правильна. 

Трой вже був на ногах. Сидів навпочіпки біля пляшок, щось переміщував, перевіряв рівень, підтягував вузол на мотузці. Він кинув на неї погляд — короткий, уважний. 

— Як ти? — спитав. 
— Жива, — відповіла. — І це вперше за ці дні звучить не як жарт. 

— Добре, що жива. Тоді працюємо, — сказав він без пафосу. — Тут не місце для туризму. 

Вона сіла, загорнувшись у свою ковдру, провела поглядом по табору. Тільки тепер усвідомлено. 

Навіс не просто “щоб не мокнути” — під ним: 

• питна вода окремо, 

• технічна вода — окремо, 

• порожні пляшки зібрані в стороні, 

• далі — сушарка, вогнище в ямі, склад дров під невеликим накриттям, 

• дві лежанки, не притиснуті одна до одної, але під одним дахом. 

Нічого зайвого. Нічого “для краси”. Усе — для того, щоб цей день не став останнім. 

— Окей, керівник, — посміхнулась вона куточком губ. — З чого починаємо? 

— З правил, — відповів він. — Без них шанси повертаються до Кейдена. 

Вона кивнула. Готова. 

Спершу було джерело. 

Вони йшли разом. Трой ішов уперед, не оглядаючись щохвилини — вона мала вивчити шлях сама. 

— Дивись по мітках, — кинув. — Зарубки, скотч, камені. 
— Бачу, — сказала. — Як маршрут для тупих, але працює. 
— Для втомлених, — поправив він. — Тут тупим стаєш не від характеру, а від зневоднення. 

Джунглі дихали вологим теплом. Світло дробилося через листя, під ногами хлюпало. Емма кілька разів інстинктивно потяглася до гілки, але вчасно згадувала, що тут усе може колоти, різати, жалити. 

Коли вони вийшли до джерела, вона зупинилася. 

— Маленьке, — сказала. 
— Але наше, — відповів Трой. 

Він показав: 

• звідки тече вода, 

• як стоять камені, 

• як тримається жолобок зі скотчу й гілки, 

• де ставити пляшку, щоб потік ішов прямо в горлечко. 

— Правила, — сказав, дивлячись їй в очі. — Раз: не лізти ногами. Два: не мити тут руки, посуд, нічого. Три: не лити сюди назад технічну воду. Чотири: не шарпатись навколо, не валити каміння. Джерело — це не басейн. Це наше серце. 

— Зрозуміло, — кивнула. — Якщо зіпсуємо, будемо як вони. 

Він стежив за її реакцією. Не насміхалася, не закочувала очі, не робила вигляд, що “ну ти й зануда”. Просто запам’ятовувала. 

— Хочеш сама переставити пляшку? — спитав. 
— Так, — відповіла. 

Вона зняла наповнену, поставила порожню. Акуратно, не торкнувшись струменю руками. Він кивнув — цього разу вже як визнання. 

Коли розвернулися, в кількох кроках праворуч щось шурхнуло в траві. Характерний S-подібний рух змусив її завмерти. 

Між корінням, ближче до каменя, ковзнула довга темна зміїна тінь. Невелика, але з того роду, з яким ніхто не хоче перевіряти “а може, неотруйна”. 

Емма інстинктивно зробила крок назад. Трой поклав їй руку на плече, ледь торкнувшись. 

— Не сіпайся. Обходимо. Спокійно. 

Вони обігнули півколом. Змія навіть не кинулась — просто зникла в глибині джунглів. 

— Привіт від острова, — сказав він тихо. — Тут ніхто не буде спеціально нападати. Але якщо ти зробиш дурний крок — ніхто й не пожаліє. 

— Це я зрозуміла ще на тому березі, — відповіла. 

Назад до табору вони йшли вже вдвох по мітках. Трой нічого не пояснював — вона сама прив’язувала зарубки до поворотів. 

— Завтра підеш сама, — сказав. — Я залишусь тут. Подивимось, чи знайдеш дорогу. 
— Добре піду. 

Після джерела були пастки. 

Трой показав сітку, краб’ячі воронки, як закріплені камені. 

— Ніколи не став пастку там, де хвиля змиє її з першого заходу. І не там, де сам будеш спотикатися, — сказав. — Лінь може коштувати ноги. 

Емма забрала з пасток двох крабів, одну рибу. Сітку поправила за його підказкою. Руки дрібно трусилися після вчорашнього запливу, але вона не скиглила. 

— Ти можеш посидіти, — кинув він. 

— Я вже сиділа сім днів і дивилась, як інші роблять вигляд, що щось роблять, — відповіла. — Вистачить. 

Він ледь всміхнувся. 
Це була правильна відповідь. 

Вони разом перенесли дрова, що підсохли, перелаштували сушарку трохи вище — щоб дим краще огортав рибу, а не йшов просто в небо. Емма сама запропонувала: 

— Давай позначимо зони каменями. Типу: тут вода питна, тут технічна, тут їжа, тут не ставити ноги. 

— Гарна думка, — сказав він. — Так і зробимо. 

За пів години табір виглядав ще більш структурованим. Камені й палички утворювали прості умовні знаки: три камені — питна зона, хрестик — не чіпати, стрілка — шлях до джерела. 

— Це допоможе, якщо нас буде більше, — сказала вона. 
— Якщо прийдуть правильні люди, — поправив він. 

Тим часом на першому острові помітили її зникнення тільки вранці. 

Коли почалася звична метушня — вода, сварки, спроби знайти тінь — хтось кинув: 

— А де Емма? 

Подивилися на місце, де вона зазвичай спала. Ковдри не було. Рюкзака не було. Її не було. 

— Може, в кущі пішла, — хтось відмахнувся. 

Минула година. Дві. Ніде. 

Сью перегорнула свої записи. Вчорашні рядки про Ліама, про “резерв”, про блиск пляшок. Вона побачила порожнє місце там, де завжди сиділа Емма. 

Кейден підтягнувся до крила, підняв край тенту. Обличчя ледь сіпнулося, але він швидко все заховав.