Розділ 9. Тиха лінія втечі 

День 7 після аварії. 

Емма не спала ще до світанку. 

Табір дихав уривчасто: хтось хропів, хтось стогнав уві сні, хтось притискав до себе порожню пляшку, наче вона ще щось важила. Поруч із крилом літака темніла зона, куди більшість не заходила без дозволу — “резерв” Кейдена. Там, під тканиною і панелями, лежало кілька повних пляшок і кілька маленьких пляшечок алкоголю. 

Після Ліама вона перестала бачити в цьому “порядок”. Тепер це виглядало як межа між тими, хто має шанс, і тими, хто винен сам, якщо помре. 

Вона тихо підвелася, обережно витягнула з-під себе ковдру — ту саму, під якою ховалися від вітру перші ночі. Підсунула ближче рюкзак, у якому вже лежали: 

• змінна футболка й шорти, 

• легкі штани, 

• шмат тканини замість бинта, 

• ніж, який вона приховала раніше, 

• порожня пляшка для води. 

Видихнула. Пальці ледь тремтіли, але не від страху — від остаточного рішення. 

Тихим кроком підійшла до крила. 

Тент над “резервом” шумів ледь-ледь. Вона обережно підняла край. Усередині темніли контури пляшок. Одна, друга, третя — вода. Далі — маленькі пляшечки алкоголю, ті самі, які Кейден приберіг “на потім”. 

Емма простягнула руку. Взяла дві. Стримала порив узяти ще: зайва вага, зайвий ризик, та й потрібні вони для діла, а не для помсти. 

Край тканини опустився назад так само тихо. 

Вона відступила в тінь, переконалась, що ніхто не дивиться. Лише Сью вдалині ворухнулася увісні й закрила обличчя від уявного сонця. Ніхто не прокинувся. 

Емма рушила до берега. 

Там, біля самої лінії води, лежав уламок панелі — не надто великий, щоб його складно було тягнути, і достатньо широкий, щоб триматися на хвилях: приблизно півтора метри завдовжки й трохи більше метра завширшки. Учора вона вже прикидала вагу й плавучість. Сьогодні — час. 

Вона поклала на панель ковдру, рюкзак, затиснуті в руці пляшечки алкоголю, порожню пляшку. Кількома вузлами з мотузки і розірваної стропи від рятувального жилета прив’язала все, щоб не з’їхало. Сама стала за край, взялася руками за борт. 

Море було майже ідеально рівним. Нічний вітер стих. Хвиля тільки дихала. 

“Зараз або ніколи,” — подумала вона. 

Озирнулася востаннє. 

Табір виглядав жалюгідно й небезпечно одночасно: тіні тіл, купа металу, уламки чужого життя. І десь там, за крилом, Кейден, який прокинеться й продовжить говорити правильні слова над порожніми пляшками. 

Емма штовхнула панель у воду. 

Вона легенько погойдалась, але не перевернулась. Емма обережно залізла животом, потім вивісила ноги, щоб не звалитися. Взяла в руки обломану дошку, яку приготувала як весло. Почала повільно гребти. 

Кожен рух був глухим ударом по воді й по минулому. 

Коли пройшла перша сотня метрів, серце билося в горлі. Вона озиралася через плече — берег ставав меншим. Ніхто не біг, не кричав. Або не помітили, або не повірили, або вже нічого не хотіли змінювати. 

Добре. 

Кожні кілька хвилин вона міняла положення, щоб не втратити рівновагу. Панель хиталася, але тримала. Ковдра й рюкзак були стягнуті ближче до центру, дві пляшечки алкоголю — у внутрішній кишені. 

Руки боліли. Плечі пекли. Вона одного разу ледь не зірвалась у воду, коли хвиля з боку підняла край панелі, але встигла вчепитися пальцями й вирівнятися. 

Острів Троя — тоді ще просто дальня пляма — повільно ставав більшим і реальнішим. 

Вона не рахувала хвилини. Просто гребла. Але мозок усе одно десь на фоні розумів: це не “двісті метрів”, це кілька годин. Якщо перевернеться посередині — назад вона вже не повернеться. 

В якийсь момент їй здалося, що починає хилитись не тільки панель, а й світ — вона стишила рухи, зробила ковток із пляшки, в яку ще звечора тихо набрала трохи води. Маленький ковток. Жодних зайвих. І далі — гребти. 

Коли до берега Троя залишалося ще метрів триста, сили почали конкретно здавати. Кисті печуть, спина гуде, ноги затікають. Панель повільно гойдалася, хвилі ніби спеціально підсовувалися з несподіваних боків. 

І тоді вона побачила фігуру на тій стороні. 

Спершу — просто темний силует. Потім — силует, який побіг. 

Трой сидів біля вогнища, коли щось зблиснуло на поверхні води. 

Спершу вирішив, що це уламок або химерний відблиск. Але тінь рухалася ритмічно, не як сміття. Він підвівся, примружився. 

Панель. На ній — людина. 

Серце зробило щось дивне: коротко стиснулось і вдарило частіше. Логіка не встигла влаштувати нараду — тіло вже бігло до води. 

— Гей! — крикнув, хоч розумів, що хвиля ковтає звук. 

Він забіг у воду по коліна, по пояс. Хвиля ліниво стукнула в груди. Панель підповзала ближче — і він нарешті побачив обличчя. 

— Емма?! — голос зірвався. 

Вона спробувала посміхнутися, але вийшло криво. 

— Сюрприз… — видихнула. 

Він ухопився за край панелі, розвернув її паралельно до берега, потягнув до мілководдя. Вода тягла, але він тягнув сильніше. Коли дісталися дна, взяв її на себе — легка, мокра, тремтяча — і допоміг злізти. 

Ковдра, рюкзак, пляшка — все залишалося прив’язаним. 

— Ти божевільна, — сказав тихо. Це звучало, як комплімент. — Ти ціла? 

— Поки так, — сперлася йому на руку. Ноги не слухалися з першого кроку. — Якщо чесно, надумала вже по дорозі помирати красиво. 

Він відтягнув панель вище на пісок, відв’язав речі, швидко оцінив вміст. Ковдра — плюс. Рюкзак — плюс. Порожня пляшка — добре. Дві маленьких пляшечки алкоголю, які вона простягнула йому, — дуже добре. 

— Це з його схованки, — сказала вона. — Думала, тобі згодиться більше, ніж йому. 

— Згодиться, — кивнув. — Сідай. Спершу випий води. 

Він подав їй свою пляшку. Вона зробила один ковток і зупинилася.