Розділ 8. Вода, що коштує життя 

День 6 після аварії. 

Трой прокинувся від знайомого відчуття: тіло нило правильно, мозок не кричав про небезпеку, вогонь ще зберіг у вуглях теплий подих. Він вибрався з-під навісу, провів поглядом по пляшках і зрозумів, що цей ранок — такий, як має бути в людини, яка не помирає тому що немає плану. 

Джерельна вода стояла окремо, штормова — своїм строєм, технічна — в тіні, порожні пляшки чекали роботи. Він зробив два ковтки чистої води— рівно виміряні, автоматичні, як натискання кнопки. Потім узяв мачете, порожню пляшку, кокосову половинку й рушив до джунглів. 

Стежка до джерела вже була частиною нього. Зарубки, клапті скотчу, камені — маяки, що говорили: “Ти тут уже був. Ти знаєш дорогу”. Джунглі зустріли вогкістю й запахом землі. Комахи робили своє безкінечне “ззз”, але мозок уже відсіював це як фон. 

Джерело текло. Маленьке, вперте. Вчорашня пляшка — повна, друга — десь на третині. Він міняє їх місцями, підкручує жолобок, поправляє камінці. 

— Молодець, — буркнув небу, каменю, самому собі й цій тонкій цівці одразу. 

З повною пляшкою повернувся до табору. По дорозі помітив, як сонце ламає тіні трохи інакше, ніж звик — запам’ятав, але відклав. Спершу виживання, потім загадки. 

На пляжі перевірив пастки. 

У сітці — дві срібні рибини, у краб’ячих воронках — три краби. 

— Непогано йде, — сказав.  

Крабів кинув у посудину з морською водою, щоб промилися від піску. Одну рибину — на сьогодні, іншу — на сушарку. Поступово формувався маленький запас, вже не “на годину”, а на день-два вперед. 

Він вирішив укріпити табір серйозніше. 

З панелей, уламків і мотузки над частиною пляжу, де лежали дрова й їжа, зробив низьке накриття, щоб дощ уже не вимивав і не псував. Підняв дрова з піску на імпровізовану “решітку”, щоб сохли знизу. Пляшки підтягнув ближче до навісу, розділивши зони: питна справа, технічна зліва, “порожні” — окремо. 

Коли переносив одну з панелей, недогледів. У піску ховався уламок мушлі: гострий, як лезо. Він став на нього всією вагою — різкий біль прострелив ногу. 

— Чорт… — він відсмикнув ступню. На п’яті відкрилася розрізана смуга. 

Цього було достатньо, щоб будь-який герой фільму перетворився на труп у джунглях через два дні. Але тут не було місця для істерики. 

Він присів, промив рану джерельною водою— небагато, але чистота важливіша. Потім дістав одну з крихітних пляшок алкоголю, вилив на поріз. Пекло так, що потемніло в очах. 

— Головне вижити, — прошепотів крізь зуби. 

Перетягнув зверху чистою тканиною, затис скотчем. Не красиво, зате щільно. Перевірив: ступня болить, але на ній можна стояти. 

У голові визріло ще одне правило: 

будь-яка дрібниця може тебе вбити, якщо поводишся з нею, як з дрібницею. 

Він докінчив накриття для дров, підправив сушарку над вогнищем, перевісив рибу вище, подалі від піску й випадкових лап. Потім підійшов до другої порожньої лежанки. Розправив ковдру. Підсунув так, щоби під дахом було достатньо місця на двох. 

— Тут ніхто не зламає ногу через дурість, — сказав тихо. — Якщо буде слухати. 

Острів відповів тільки шумом хвилі. 

На першому острові того самого дня спека працювала, як повільна страта. Після штормової розкоші вода знову стала рахунковою. Пляшок було вже менше. Частина “резерву” стояла окремо, під крилом літака, де оселився Кейден з найближчими. 

Хлопця, який першим не витримав, звали Ліам Картер. Він не був ні найслабшим, ні найгіршим. Просто той, у кого страх пересохлого горла переміг слухняність раніше, ніж в інших. 

Ліам довго косився на каламутну калюжу в низині біля джунглів. Там залишилася вода після шторму, тепла, із листям, з дрібними комахами на поверхні. Омар двічі сказав: 

— Не пий звідти. Це бруд. Потерпи до видачі. 

Але в черзі на видачу Кейден сьогодні був особливо повільним. “Ковток зараз, решта ввечері, не скигліть”. “Резерв — у надійних руках.” Ліам стояв, слухав, як пересихає в роті. 

Коли ніхто не дивився, він пішов до калюжі. 

Зачерпнув обома руками. Вода була теплою, солодкуватою від гнилі, але тілові здалося — раєм. Він випив, ще раз, потім ще. Глянув по сторонах. Нікого. 

Через кілька годин його скрутило. 

Спершу нудота. Потім блювота. Потім різі в животі, піт, руки тремтять. Омар прибіг першим, відвів хлопця в тінь. 

— Мені потрібна чиста вода, — сказав він. — І спокій. Шлунок треба промивати, охолоджувати хлопця. 

— Ми всі хочемо чисту, — відповів Кейден, але пляшку таки принесла Сью. Омар поїв Ліама по ковтку, намагався знизити температуру мокрими тканинами. 

Ніч опустилася тихо. 

Ліам не дожив до ранку. 

Ранком його тіло лежало загорнутим у ковдру неподалік від фюзеляжу. Дехто відвертався, дехто дивився мовчки. Омар, блідий, із стиснутими губами, відходив убік. 

— Він сам винен, — сказав Кейден досить голосно, щоб всі почули. — Пив із калюжі, хоча йому говорили. Тут треба дотримуватися правил. Інакше острів забере. 

Це було правдою наполовину. Другу половину всі відчували, але не формулювали: якби розподіл води був чеснішим, якби не було “своїх пляшок” за уламком, Ліам, можливо, не ризикнув би. 

Сью відкрила блокнот. 

“День 6. Перша смерть після аварії, не через метал і не через хвилі. Ліам Картер. Пив з калюжі, бо не дочекався видачі. Офіційна версія — порушив правила. Неофіційно — він не вірив, що отримає свою норму.” 

Емма стояла трохи осторонь. Дивилась на ковдру, під якою завжди буде тиша. 

Коли всі розходились, помітила, як Кейден відходить до свого “резерву” за крилом. Він підняв край тенту, звідти блиснули декілька пляшок води і кілька маленьких пляшечок алкоголю — те, що вони забрали з літака й не поділили між всими. 

Алкоголь він залишив собі “на випадок”, вода — “на контроль”. 

Емма запам’ятала місце. Не для того, щоб напитися. Для того, щоб колись забрати в нього назад хоч частину того, що він присвоїв собі.