Розділ 7. Плани і порожні руки 

День 5 після аварії. 

Ранок прийшов без шторму, без сюрпризів, без криків — просто як послідовне продовження вчорашньої роботи. І саме це Трою подобалось найбільше. 

Він прокинувся в своєму укритті від звичного хрускоту хвиль і м’якого світла, що просочилося крізь щілини між панелями. Дерево над навісом ще тримало краплини в листі, повітря було прохолоднішим, ніж у перший день. Нічого дивного. Нормальний ранок у ненормальному місці. 

Перше, що він зробив, — побачив пляшки. 

Джерельна стояла окремо, штормові — окремо, порожні — рядком, як завдання на сьогодні. Він узяв джерельну в руки, перевірив на око рівень. Половина лишилася від учорашнього дня. Добре. Два невеликі ковтки — рівно стільки, щоб збадьорити тіло, а не розбалувати. 

Потім — мачете, порожня пляшка, кокосова миска, мотузка через плече — і до джунглів. 

Стежка до джерела була вже майже звичною. Зарубки на стовбурах, шматочки скотчу, камінці-стрілки. Він ішов неквапно, рахуючи кроки автоматично. Мозок у цей час не панікував, а обчислював: скільки ще пасток можна поставити, скільки дров треба підсушити, скільки запасів залишити “на чорний день”. 

Коли дістався до джерела, воно зустріло його знайомим дзюрчанням. Пляшка, що стояла з учора, була заповнена майже під горлечко. Друга — наполовину. 

— Працює, — сказав він і мимохіть усміхнувся. 

Переставив пляшки, підтягнув жолобок, трохи підсилив кам’яні краї. Ще раз повторив свої внутрішні правила: не лізти, не бруднити, не нахабніти. Узяв повну пляшку, залишив порожню наповнюватись, повернувся на пляж. 

Там відразу перейшов до роботи. 

Він перевірив рибну пастку: у сітці смикалися три невеликі рибини. У краб’ячих воронках — ще двоє вгодованих крабів. Не банкет, але вже не погано. 

На піску поряд із навісом він зробив просту розмітку: 

• частину риби — на сьогодні, 

• одну — на сушарку, 

• частину крабів — у варіння, 

• щось трохи залишити про запас. 

Сітку, що вчора трималася на чесному слові, він підкрутив мотузкою й скотчем — зробив каркас жорсткішим. Над вогнищем натягнув дві перекладини й сформував примітивну сушарку: риба висітиме в диму. 

Дрова теж були системою: з вчорашнього дня він складав гілки не просто купкою, а під навісом, піднявши їх з піску на панель, щоб не тягнули вологу. Сьогодні додав ще: кілька тонких стовбурів, трохи сухого листя для розведення багаття. 

Коли все це закінчив, відійшов на кілька кроків назад і подивився на свій табір очима чужої людини. 

Навіс — не ідеальний, але тримається. 

Вогонь — у ямі з кам’яним екраном, захований від вітру. 

Сушарка — над ним. 

Сітка — біля води. 

Пляшки — в тіні, розділені за призначенням. 

Стежка до джерела — позначена. 

Місця поруч із власною лежанкою було достатньо, щоб постелити ще одну. Він уже навіть підсвідомо розчистив пісок, зсунув панель, натягнув запасний ковдру так, щоб можна було додати другу “клітинку” житла. 

— На двох вистачить, — сказав упівголоса. — На трьох — питання. 

Він не став додумувати імена. Але уявлення про те, що тут може бути не лише його дихання, ставало дедалі чіткішим. 

Ближче до середини дня, коли сонце почало молотити сильніше, він відправився за дровами трохи далі вздовж кромки джунглів. Вибрав місце, де вже бачив сухі стовбури. 

Там острів нагадав, що він не на відпочинку. 

Трой нагнувся за гілкою — і почув різкий тріск над головою. Інстинкт спрацював раніше, ніж думка. Він рвонув убік. В ту ж секунду стара гнила гілка глухо гепнула в пісок там, де щойно була його спина. 

Він завмер, глянув на стовбур, на гілля, на слід. Нічого містичного. Просто вага, гнила деревина і гравітація. 

— Нагадування, — видихнув. — Не розслаблятись. 

Замість паніки — висновок: не ходити під підгнилими деревами, не збирати дрова з головою в телефонах, яких тут, до речі, немає. Переклав мачете в зручнішу руку, узяв кілька надійних гілок і повернувся до табору. 

Після цього він ще раз окинув поглядом укриття й остаточно додав другу лежанку: з панелі, ковдри і двох товщих гілок як ребер. Лежанка поки порожня, але виглядала не як фантазія, а як функція, що скоро знадобиться. 

На першому острові тим же днем у Кейдена назрівав свій “план дій”. 

Вода, зібрана після шторму, танула швидше, ніж йому подобалося визнавати вголос. Надто жарко, надто багато горлянок, надто легко забувається страх, щойно з’являється можливість напитися досита. 

— Треба показати, що ми не просто сидимо, — сказав він Раяну та Коліну. — Влаштуємо вилазку. Принесемо ще води, фруктів. Люди побачать, що я працюю. 

— Підтримую, — кивнув Раян. — А то ці… — він кинув поглядом на Еліаса і Сью, — вже стоять з блокнотами. 

— Візьмемо ще Марка, — додав Колін. — Сильний, носити може. 

Марк — кремезний хлопець з тих, хто звик виконувати, а не планувати, — стояв поруч і кивнув, коли почув своє ім’я. 

Так четверо “експедиційників” вирушили вглиб острова: Кейден попереду, за ним Раян із піднятим підборіддям, Колін і Марк із порожніми пляшками й обіцянками. 

Вони йшли без міток, без логіки Троя. Просто “туди, де зелено”. Пили дорогою з власних фляг, які “на всякий випадок” прихопили з резерву. Кілька разів натрапляли на калюжі після дощу, але Кейден заборонив пити з них — не тому, що думав про бактерії, а тому, що це було “низько”. 

— Нам потрібне джерело, щось як з реклами, — сказав він. — Повернемось з кайфовим кадром. 

Ніякого “як з реклами” вони не знайшли. Трохи недозрілих плодів, схожих на манго, з одного дерева. Кілька кокосів, до яких довелося лізти довго й з матами. Один невеликий улоговинний збір дощової — каламутної води, із листям. 

— Піде, — сказав Марк, нахиляючись з пляшкою.