Розділ 6. Плани на двох, ключі від води

Ранок на острові Троя почався з того самого звуку, який він полюбив за останні два дні більше за будь-яку музику: кап-кап у пляшку. 

Коли він вийшов з-під навісу, небо ще було блідо-синім, сонце тільки торкалося води, не встигаючи вдарити в голову. Хвилі катали пісок лагідно, без учорашнього штормового рику. Острів на мить здавався майже нормальним місцем. 

Пляшка з написом “джерело” стояла, як солдат на посту. Він узяв її в руки — холодна. Усередині вода грала світлом, як скло. 

Він зробив два ковтки, і відставив. Потім узяв порожні пляшки й кокосову миску, накинув на плече мотузку, підхопив мачете й рушив до джунглів — до свого маленького серця острова. 

Стежка вже не виглядала хаотичною: 

кожні кільканадцять кроків — зарубка на стовбурі, 

подекуди — блиск шматочка скотчу, 

камінь під коренем — стрілка назад до пляжу. 

Волого, слизько, але вже знайомо. Комахи дзижчали як фон, не як загроза. Він ішов неквапливо, кроки лічив мимохідь; десь між дев’яностим і сотим земля сповзла вниз — і знову загуркотіло тихе дзюрчання. 

Джерело зустріло його так само, як учора: тонка цівка зі щілини, дрібна чаша в каменях. Пляшка, залишена на ніч, була майже повна. Друга, яку він підсунув нижче, на половині. 

— Дві за добу. Ти стабільна маленька вперта зараза, — буркнув він, але в голосі було вдячне полегшення. 

Він обережно замінив повну пляшку на порожню, не торкаючись руками потоку. Перевірив, чи тримається жолоб, підтягнув скотч. З камінців зробив вищий бортик, щоб ніхто випадково не вступив. Це було більше схоже на догляд за апаратом, ніж за “таємним джерелом”. 

Правила, які він сформулював уголос, щоб закарбувати: 

1. Не ступати в чашу. 

2. Не мити тут руки, ноги, посуд. 

3. Не кидати поруч їжу, не приманювати сміттям нічого зайвого. 

4. Брати стільки, скільки треба, а не скільки “лізе”. 

З джерельною та однією штормовою пляшкою він повернувся на пляж, поставив джерельну воду окремо. Джерело — база, дощ — бонус. Так було чесно. Перед собою й перед островом. 

Сніданок був простий: кілька горішків, шматок печива, ковток води. Потім — робота. 

Сьогодні він вирішив зробити те, що відділяє випадкове виживання від довгострокового: налагодити стабільну їжу. 

Взяв сітку, знайдену на старому кораблі, перевірив у кількох місцях — згнила, але не вся. Скотч і мотузка допомогли стягнути живі фрагменти в більш-менш цілісний прямокутник. До країв прикрутив кілька легких каменів. 

На відливі, де вода відходила, оголюючи пласкі камені, він поставив рибну пастку: розтягнув сітку дугою, направив її вузьким горлом до берега, так щоб приплив загнав дрібну рибу всередину, а от вийти їм було важче. Це не гарантія, але шанс. 

Трохи далі, ближче до лінії пальм, він перевірив краб’ячі пастки — у двох вже повзали дрібні краби, стукаючи клешнями по гілках. 

— Вибач, друже, — сказав один раз, коли виймав краба, — але тут або ти, або я. 

Крабів він кинув у відро з морською водою з-під обрізаного контейнера — хай відмокнуть від піску. Поруч підвісив на мотузці рамку з сітки над маленьким вогнем: вийде сушарка, щоб риба й м’ясо не псувались, а в’ялись. 

До обіду в сітці застрягло кілька сріблястих рибинок Не багато, але вже система: 

джерело → вода, 

пастки → їжа, 

вогонь → готування, 

навіс → притулок. 

Трой розвів вогонь кресалом, відварив частину крабів у суміші джерельної й трішки морської, дві рибини посадив на імпровізовані шампури, ще одну підвісив сушитися. 

Поки їжа доходила, він сидів, дивився на табір і думав уже не тільки “як вижити”, а “як жити довго”. 

У піску перед собою накреслив: 

• 1 людина — достатньо. 

• 2 людини — джерело + пастки + шторм раз на кілька днів = нормально. 

• 3 людини — на межі, але якщо трохи більше пасток, більше дров, більше організації — тягнуть. 

• Більше — тільки з другим джерелом і жорсткою дисципліною. 

Він мимоволі написав поруч “+Е”, потім стер. Рано. Але голова вже рахувала “на двох”. 

На першому острові тим часом день починався з короткої ейфорії: вода була. 

Біля уламків стояли ряди пляшок — різні, строкаті, частково з маркуванням, частково — без. Люди пили маленькими ковтками, хтось уже встиг потягнути зайвий раз, “бо вчора було так погано”. 

— Друзі, слухайте, — говорив Кейден, стоячи на шматку фюзеляжу, як на сцені. — Ми молодці. Пережили шторм, зібрали воду. Це значить, що якщо триматись разом, у нас все буде. Я казав, що паніка ні до чого. 

Він говорив добре. Правильними словами. Поруч стояли Раян і Колін, створюючи йому фон із серйозних облич. 

У натовпі Еліас міряв поглядом пляшки. Фізика, цифри ймовірностей і банальна арифметика говорили одне: такої кількості надовго не вистачить. 

Він підійшов ближче. 

 — Кейден, треба порахувати, — спокійно сказав. — Скільки точно є літрів, скільки нас, яка норма на день. І вести облік, хто скільки взяв. Інакше це все піде за два дні. 

— Я і так рахую, Елі, — усміхнувся Кейден. — Не хвилюйся. Всі отримають. 

— Можна зробити таблицю, — втрутилася Сью Пак. — Прямо зараз: ім’я, кількість, час видачі. Тоді не буде підозр і сварок. 

Пропозиція була логічною, як двері. Декілька людей підтримали: 

— Так, давайте. 

 — Було б чесно. 

На мить Кейден сіпнувся. Він не любив, коли його рішення хоч якось регламентують. 

Але відчув настрої, і посмішка повернулася: 

 — Гаразд. Сью, зроби свій списочок. Ти ж у нас любиш всі ці записи. Але ключі від запасу — у мене. Щоб не було безладу. Окей? 

Частина кивнула: звучало розумно. Хтось, навпаки, уловив “ключі” як зайве слово. Але голосно ніхто не заперечив. Не після того, як їх тільки-но напоїли.