Розділ 5. Джерело на глибині ста кроків

 Ранок після шторму був тихим не тому, що світ став добрішим — а тому, що все важливе вже сталося. Небо над островом Троя було чистим, вимитим до синього скла, пісок — ущільнений, без учорашнього розсипаного хаосу. Тільки сліди від потоків дощу вели від навісу до моря тонкими вирізами, де вода текла, несучи пісок. 

Трой сидів навпочіпки біля свого тенту й рахував. 

Перед ним у піску стояли пляшки й імпровізовані посудини: 
частина — з наклеєними шматочками плівки й каракулями маркера: "шторм — питна", 
частина — "шторм — технічна". 

Він обвів поглядом ряд. 

Раз. Два. Три. Чотири повних. 
П’ята пляшка — майже. Дві пляшки технічної, окремо. Кокосові половинки із залишками — теж окремо. 

— На одного — розкіш, — пробурмотів. — На двох — достатньо. На двадцять три — ні крихти не вистачить. 

Горло просило ще ковток, але він відставив пляшку. Це правило якого потрібно дотримуватись: вранці — два ковтки, потім робота, потім ще два. Ніяких “ще трішечки”. “Ще трішечки” — це стиль тих, хто вчора жував сендвічі над трупами. 

Поруч лежали два мачете — почищені наскільки дозволяла іржа. На руці — акуратна смужка скотчу там, де був поріз. На переніссі — стара, вже підсохла рана. Скотч тримав його обличчя так само, як тримав навіс. 

Сьогодні було два завдання: 
перше — стабільно розібратися з водою; 
друге — не здуріти в тиші. 

І друге напряму залежало від першого. 

Він узяв одне мачете, перевірив вагу, закинув на плече рюкзак: у ньому — порожні пляшки, кокосова половинка, скотч, невеликий шмат мотузки. Друге мачете залишив під навісом, поруч із вогнищем і сіткою. Якщо щось станеться на пляжі — буде чим оборонятися. 

— Потрібно розвідати джунглі, — сказав уголос. — І ставити позначки щоб не заблукати. 

Він увійшов у джунглі. 

З першого кроку його вдарило в обличчя вологе повітря. Тут було не так спекотно, як на відкритому піску, але важче дихати. Листя блищало після дощу, з гілок падали холодні краплі за комір. Пахло мокрим деревом, землею, гниллю і чимось терпким, майже пряним. Комахи відразу почали своє пискляве соло. 

Трой розсунув лезом перші ліани. Мачете йшло через зелень із глухим шурхотом, не як у фільмах — без красивих дуг, зате ефективно. Кожні десять-дванадцять кроків він: 

• лишав зарубку на стовбурі, 

• інколи ліпив маленький хрестик із скотчу, 

• або клав під корінь камінь, що вказував у бік виходу. 

Це не було параноїдальне мистецтво. Це було правило: щоб знайти воду, і не втрачати берег. 

Земля пішла трохи вгору. Під ногами хлюпнуло — вчорашній дощ зібрався в дрібних ямах. Він оминув їх, не чіпаючи каламуть. Як казав дядько: “Не пий калюжу, якщо можеш її обійти”. 

На тридцятому кроці він майже послизнувся на мокрій корі, але мотузка, перекинута через плечі й зачеплена за гілку, дала точку опори. Рука автоматично вхопилася за корінь. М’язи відпрацювали, як на звичному тренуванні. Серце забилось частіше. 

— Спокійно, — видихнув. — Головне що живий. 

Він зупинився, прислухався. Поруч щось шурхнуло в кущах — вискочила товста ящірка, ковзнула по стовбуру й зникла. Десь вище крикнув птах — різко, раз, другий, ніби сварився. 

Ніяких монстрів. Просто живий ліс, який не чекав гостей. 

На п’ятдесятому кроці з’явився запах. Інший. Менше гнилі, більше свіжості. На шістдесятому він почув легке дзюрчання — сумніви зняло, як кришку з пляшки. 

— Є, — вирвалося в голос. 

Ще кілька метрів, і джунглі раптом розступилися маленькою западиною між каменів. Тут земля була темніша, твердіша, трава — нижча. Посередині — неглибоке заглиблення, викладене природними плитами, по яких тонкою ниткою стікала вода. Вона виходила зі щілини між каменів, повільно наповнювала ледь помітну чашу, потім переливалася, йшла далі в землю. 

Невелике джерело. Ніби хто відкрив кран не до кінця. 

Трой присів навпочіпки. Не торкався відразу. Спершу вирішив огледітись. 

Ніяких мертвих птахів, кісток, тухлого запаху. На вологій землі — дрібні сліди: мабуть, ящірки, якісь дрібні тварини приходять пити. Добрий знак. Вода прозора, дно чисте, без зеленого слизу. 

Він вимив руки водою з пляшки перед тим, як лізти до джерела — рефлекс з міста в джунглях. Потім черпнув пальцями трохи зі струмка, змочив губи. 

Нічого гіркого. Нічого солоного. Холодок пішов по горлу. Ніякого миттєвого дискомфорту. 

— Підійде, — сказав. — Але в таких випадках не потрібно забувати про правила. 

Він заборонив собі навіть думати про те, щоб митися тут. Джерело — не ванна, це серце. Тут тільки набір води для пиття. Усе, що ближче до “бруду”, — нижче за течією, подалі. 

Він дістав порожню пляшку, підсунув під тонку цівку, але вода стікала повільно. Тоді з двох міцних гілочок і смужки скотчу зробив жолобок, притулив до щілини так, щоб струмінь скеровувався одразу в горлечко пляшки. 

Краплі почали стукати по пластику рівніше. 

Трой глянув, як швидко збирається рівень. Оцінив. 

— Дві… максимум дві з чимось пляшки за день, — пробурмотів. — Краще ніж нічого. 

На багато людей смішно. На одного — стабільне життя. На двох — реально. На трьох — важко, але можна, якщо шторм ще подарує. 

Він поставив першу пляшку, залишив її набиратися. Другу поклав поруч, на черзі. Навколо джерела розклав камінці, щоб ніхто не наступив випадково. На дереві вище зробив дві зарубки у формі стрілки, що вказує вниз. 

“Для себе. І для неї,” — промайнуло. 

На хвилину він просто сидів і слухав, як капає вода. Звук був тихий, але впертий. Як людина, що не кричить, але робить. 

Потім підвівся, пройшовся по периметру, ще раз перевіряючи, чи немає поблизу нічого підозрілого: отруйних яскравих ягід, дивних грибів, гнилих стовбурів, що можуть завалитися. Зробив ще кілька міток на зворотному шляху: зарубка, шматок скотчу, камінь. Щоб навіть утомлений не збився.