Розділ 3. Лідер без берега

Ранок прийшов не так, як годинник. Сонце, що вчора наче зникло завчасно, сьогодні влізло в очі, ніби й не було ночі. Трой прокинувся від тепла, від шерхоту піску під щокою і від того, що в грудях скрипіло — наслідок ременя безпеки й удару. Вогнище в ямі давно перестало диміти. Над пляжем кружляли чайки, кричали голодними голосами, як новини. 

Там, де вчора реготали, сьогодні шурхотіла суха тиша. Люди вставали повільно, зі злиплими повіками. Води залишилося небагато — Трой бачив це по порожнім пляшках, які випили під час нічної вечірки. Їжа — те, що не розтоптали та не з’їли — вже не виглядала як “запас на декілька днів”. Сміття, яке він учора склав у яму, хтось наполовину розтягнув назад, щоб “подивитися, чи не лишилося чогось їстівного”. 

— Починаємо викладати SOS , — гукнув Кейден, умиваючись із пляшки так, ніби вода — це кондиціонер у душній роздягальні. — Хлопці, починаємо. Камені, гілки, панелі — несіть все, що видно. Дівчата — на сортування їжі та води. 

На секунду здалося, ніби він справді щось організовує. Натовп полегшено зітхнув: виникла форма. Навіть якщо порожня, головне — щоб була. 

Трой, не чекаючи вказівок, пішов до фюзеляжу. Всередині пахло різко — солодкуватим бензином і теплим металом. Багажний відсік тримався на зламаних засувах. Він підчепив кромку уламком і протиснувся. Валізи лежали як упала гра в кістки. Він шукав пледи, дроти, будь-що корисне. 

Знайшов свою валізу яка лежала осторонь. Відкрив — два теплі светри, шкарпетки, дощовик, штани, футболки, кросівки. Кинув назад, зсунув блискавку. Потім — відкрив чиюсь валізу з квіточками. Усміхнувся криво:  всередині набір кухонних ножів — два середні, один великий, для м’яса. Посміхнувся вже по-справжньому. Загорнув у футболку і поклав у рюкзак. Далі — в тіні, під панеллю, побачив моток проводки. Розмотати — і матимеш шнури різної товщини. Ще три пледи знайшлися в фюзеляжі. 

Коли він вийшов на світло, на пляжі вже рівняли рядки S O S темними уламками та камінням. Виглядало поважно, майже інструкційно. Тільки одна деталь псувала картинку — Кейден із хлопцями сидів у тіні фюзеляжу, пив воду і сміявся, спостерігаючи, як інші працюють. Луна і Скай перекладали розірвані упаковки печива з місця на місце, створюючи вигляд активності. 

— Гарно йде, — кинув Кейден, коли Трой проходив повз. — Приєднуйся. І не забудь посміхнутись для рятувального гелікоптера. 

— Приєднаюся, — сказав Трой і поставив пледи біля свого навісу. — Але спершу сміття і санітарія. Вчорашні поховання — не жарт. Якщо залишимо тих, що не вижили, просто лежати — змії, мухи, інфекції. Свято закінчиться швидко. 

Кейден глянув на нього так, ніби почув образу. 
— У нас свято не закінчується. У нас план. 

— План без води — це галюцинація, — відповів Трой рівно. — Я бачу чотири повні пляшки і одну майже порожню. Цього не вистачить на день навіть для двадцяти  осіб, не кажучи про двадцять три. 

— П’ятнадцять хвилин негативу — і ти вже королем став? — втрутився Раян. — Давай, копай свій смуток подалі. 

Трой не відповів. Пішов до сміттєвої ями, позгрібав назад розтягнуті пакети, і закопав. Пахло зіпсованим. В очах стояли плями від сонця, яке світило не за графіком — наче стерло чиюсь лінійку і креслило самотужки. 

За півтори години SOS блиснув на піску, як знак на футболці. Люди зібралися, знявши кепки, витираючи піт. Хтось відразу опустився до коробок зі словами “нарешті — їжа”. Скай ледь не плакала від щастя, тримаючи в руках два сендвічі. Луна роздавала печиво, ніби квитки на концерт. Кейден стояв із пляшкою води, як із жезлом, розсудливий і величний. 

— Роздача! — оголосив він. — Сьогодні — невелика порція кожному. Завтра — нас заберуть. Спокійно, по черзі. 

Черга ворухнулася, стало чутно ковтки. Люди пили шумно, розраховуючись на обіцяну “завтра”. 

Коли до столу з картонних коробок підійшов Трой, Кейден показово відсунув руку з порцією. 
— Стоп. Для нього — нічого. 

— Чому? — спитала Емма, яка стояла трохи збоку. 

— Бо не допомагав викладати SOS, — пояснив Кейден, ніби коментував повтор голу. — І тому що вчора дуже мудрував про економію. Ось і почнемо економити з нього. 

Сміх визрів і луснув. Колін хлопнув по коліну: йому сподобалася логіка. Раян похитав головою театрально: “Ну що поробиш, правила є правила”. 

Трой не відчув злості — лише холод. 
— То правила у вас сьогодні — отакі. А завтра будуть інші. Бо води вже немає. 

Кейден із задоволенням підняв пляшку і зробив великий ковток, нахабно, повільно. 
— У мене — є. 

— І у тих, кого ти любиш, — додав Раян. Луна хихикнула. 

Емма ступила вперед, витягла з кишені свій сендвіч, розламала навпіл. 
— Візьми, — сказала тихо Трою. — Не сперечайся. 

— Дякую, — відповів він так само тихо. 

— Ей! — зірвався Джош Вільяр, третій “стовп” команди. — Правила для всіх! 

— Мені не потрібні ваші правила, — сказав Трой. — Мені потрібна вода, їжа і вогонь. І я ними займуся без вашої допомоги. 

— А де ти їх візьмеш? — у голосі Кейдена з’явився перший гудок нерву. — Телефонуєш друзям-чайкам? 

Роздався сміх. Всі “насолоджувалися” їжею. І ніхто не зважав на Троя який нічого не відповів, і направився до фюзеляжу — зібрав ковдри, проводку, набір ножів, пляшки води, які сьогодні вранці підняв, пачки горішків і печиво. Склав у рюкзак так, щоб найважливіше було зверху. Повітря, ніби наслідуючи їхню сцену, зробилося густішим. 

— Стій, — зупинив його Кейден. — Якщо у тебе є вода і їжа — ти їх віддаєш. Це наші ресурси. Наша територія. Наш острів. 

— Острів нікомі не належить, — сказав Трой. — І ресурси — теж нічиї, поки кожен не навчиться відповідальності. 

— Значить так, — промовив Кейден і зробив крок назустріч. В обличчі — солодкий гнів. — Умови прості. Віддаєш — живеш із нами. Не віддаєш — забирайся. І якщо не заберешся — ми тебе приб'ємо. 

Натовп рухнув голосами — коротке, збуджене “так-так”. Страх любить бути хоробрим колизнахлдиться в гурті.