Розділ 2. Тиша після удару  

Спочатку це справді схоже на “невелику турбулентність”. Короткі підплигування, як якщо б дорога мала невидимі ями. Люди ще встигають пожартувати. Потім лайнер провалюється так глибоко, що ремені вгризаються в живіт, а всі жарти вивалюються з рота разом із криком. 

Крізь гул різко луснула тиша — і її одразу поглинуло виття металу. Літак трусило, ніби його хтось хапав за крила і намагався зламати через коліно. Над головою посипалися дрібні крихти пластику, люди хапалися за будь-що, щоб мати ілюзію опори. Голос пілота пролунав знову — уривчастий, з хрипом: “Залишайтеся… ремені… тримайтеся… посадка…” 

Вихідного сигналу “ми падаємо” ніхто не почув. Його замінили тілесні звуки: крик, стогін, схлип, лайка, молитви. 

Удар — як якщо б тебе усим тілом кинули в стіну, а потім ще раз, і ще. Ремінь врятував — але врізався в шкіру навіть через одяг. Світ погас і в той же час спалахнув білим — від ляскоту, від різкого запаху пального, від того, що лоб уперся у холодний пластик. 

Трой відкрив очі не одразу. Спершу прийшов звук: хрипи вентиляції, далекий писк якогось приладу, звуки плачу. Потім запах: гар, масло, гаряча пластмаса, і кислуватий — крові. Потім — образи. Замість носа літака — дірка, за нею  штори з ліан — джунглі, за ними шмат неба. Трой поглянув убік — там, де мали бути перші ряди, розкидані тіла. Не всі пристебнулися. 

“Дихай”, — сказав собі. Раз. Два. Три. 

Ремінь відстібнувся із сухим клацанням, Трой відштовхнувся від підлокітників, відчуваючи якесь тупе, але вперте дзижчання в голові. Пальці — на місці. Ноги слухаються. На скроні липке тепло: він торкнувся, пальці рожево-бурі. Не смертельно. Кров іде, але не фонтанує. 

Перший рефлекс — рюкзак. Він на місці, під сидінням. Трой витяг його, перевірив вміст все намісті, він підвівся і потягнувся в прохід. 

— Хтось мене чує? — сказав, сам лякаючись спокою власного голосу. — Хто може рухатися — кричіть. 

Поруч із ним хтось застогнав. За проходом дівчина з скуйовдженим волоссям ворухнулася і знову затихла. Далі — хлопець, притиснутий валізою зверху, кліпав і незрозуміло повторював “мамо” . Через два ряди праворуч хтось хрипів так, ніби ковтав повітря і не міг його проштовхнути. 

— Залишайтеся пристебнутими, — автоматично сказав Трой тим, хто рухався. — Не знімайте ремені без потреби. 

Він просунувся вперед. Під ноги лізли розсипані речі, валялися вологі маски, ковзали пляшки. З кишені сидіння виднілася міні-пляшечка алкоголю; Трой на автоматі схопив її, поклав у рюкзак. Потім ще одна, і ще. “Чому?” — тому що антисептик, тому що вогонь, тому що обеззараження. Навіть 100 мл — це різниця між “запалилось” і “загноїлось”. 

— Вода! — прошипів хтось позаду. — Є вода? 

Трой озирнувся, підняв напівпорожню пляшку з проходу. Ще одну — з під сидіння, чиюсь забуту. Поклав у рюкзак. Потім дістав з кишені упаковку серветок — притиснув до своєї рани на скроні, обмотав поверх смужкою скотчу. Криво, але тримає. 

Біля носа, там, де тепер зяяла дірка в джунглі, звалена передня панель перешкоджала пройти далі. Трой оглянувся — хтось намагався підвестися, хтось сидів як камінь, обіймаючи підлокітники. Стюардеси не видно. Екіпаж — теж. Ймовірно, вони були ближче до кабіни. 

— Я на вихід, — сказав він і вирішив, що спочатку потрібно оглянути місце падіння. 

Повітря з джунглів обдало мокрим теплом, коли він переступив через край пролому і ступив на пісок. Світло било в очі. Пляж тягнувся дугою, як розгойдана підкова; океан відступав, зриваючи з піску ланцюжки водоростей, а десь далеко біліли два інші острови. Один — темно-зелений по вінця, з потовщеним краєм мангрових коренів; другий — оголений, скелястий, з білими плямами схожими на послід птахів. Ресурси, шепотіло в голові. Навіть здалеку було видно, що кожен острів — зі своїм “набором”: кокосові пальми й краби — на ближчому, скелясті уступи і, мабуть, гніздів’я — на дальньому. 

— Сюди! — крикнув він у бік пролому. — Хто може — виходьте! Рухайтеся повільно! 

Першими вибралися двоє: худорлявий хлопець у футболці з логотипом клубу робототехніки й дівчина з обмотаним коліном. Трой допоміг їм спуститися. В повітрі стояв липкий дух — і щось солоне, океанське. На піску вже валялися уламки, шматок крила, якісь панелі. Далі почали з’являтись інші: хтось підтримував під руку — когось витягали за плечі. 

Через кілька хвилин почали приходити до тями й “голоси”. Кейден вивалився з літака, ніби з бару: засапаний, але цілий, за ним — двоє з його команди. Одразу крикнив: 

— Стаємо в коло!  Ніхто нікуди не розбігається! Зараз я все скажу! 

Люди автоматично підкорилися тембру. Вони хотіли чути когось, хто “знає” що робити. Хто скаже, що все буде швидко і просто. 

Трой тим часом роздавав воду тим, у кого тряслися руки, і оглядав найближчих на предмет кровотечі. До нього приєднався темноволосий хлопець із рюкзаком із червоним хрестом — Омар Хадід, той самий, що на заняттях хвалився курсами першої допомоги. 

— У тебе з скроні йде кров, — сказав Омар. — Дай гляну. 

— Я уже зафіксував, — Трой показав скотч. — Можеш крапнути спирту? Обережно. 

Омар підняв брову, коли побачив міні-пляшечки. 
— Ти це де… 

— Там, де всі панікували, — коротко відповів Трой. Омар кивнув і обробив рану. 

Поруч вискочили три знайомі дівчини — Емма Квін, Луна Пратт і Скай Фостер. Емма кліпнула на сонці й озирнулася: 
— Є хтось, хто погано дихає. Ми… ми не знаємо, що робити. 

— Веди, — сказав Омар і побіг за ними назад у фюзеляж. 

Людей на пляжі ставало більше. Хтось приніс дві пляшки води, хтось — здобич: розірвані упаковки з печивом, сендвічі що лежали  на підлозі. Десь із боку пролунало уривчасте: “Зв’язку немає! Телефони не працюють!” — і за ним стогін загального розчарування. 

— Увага! — рикнув Кейден так, що навіть чайки здригнулися. — Слухайте сюди. Нас скоро знайдуть. Звичайні протоколи: якщо рейс зник із радарів, пошук починається одразу. Максимум — кілька днів. У нас є їжа і вода, я бачив запаси в стюардеси. Ми не будемо панікувати. На цей період нам потрібен керівник. Я капітан нашої команди, я вмію організувати людей. Пропоную призначити мене.