Розділ 1. Тривога перед зльотом

Кінець серпня завжди оманлива погода. Зранку — прозора спека, що стоїть стіною над асфальтом, по обіді — масивні хмари й короткий дощ, ввечері — прохолода, ніби місто раптом пригадало, що осінь уже на порозі. Сьогодні аеропорт світився розпеченим склом і розжареними людьми. П’ятдесят студентів і четверо викладачів шуміли перед нашим гейтом, ділилися жартами, селфилися, сперечалися про серфінг і список must-see. Хтось уже купив маленькі пляшечки з бару duty free — “тільки аби відзначити початок пригоди”. 

Трою Харту весь цей гул не подобався. Не тому, що він був проти “пригоди”. Просто шкірою відчував — у повітрі щось не те. Ніби звук натягнутої струни, якого не чує ніхто, але мозок від нього свербить. 

Він сидів осторонь, спостерігав. На зв’язці ключів замість брелка поблискувало невелике кресало — подарунок від дядька, який водив Троя в походи й невтомно повторював: “Вогонь — це дисципліна, він заспокоює”. Кресало легенько постукувало об металевий ключ, і звук заспокоював більше, ніж усі оголошення диктора разом узяті. 

— Трой! — хтось клацнув пальцями перед очима. — Не вмер? Чи замість веселитися плануєш конспектувати маршрути евакуації? 

Перед ним стояв Кейден Мерсер — капітан футбольної команди, офіційно визнаний Бог усмішки. Поруч — його двоє “суперзахистів” зі зразково однаковими стрижками. За їхніми плечима — трійка чирлідерок, серед яких Трой помітив Емму Квін: вона усміхалася доброзичливо, не так, як інші. 

— Я просто дивлюся, — відповів Трой. — Погода весь час змінюється. Краще перевірити, де в літаку аптечки та желети для аварійної посадки. 

— О-о, чуєш, — протягнув Кейден, — ми летимо на відпочинок, а не на тренінг з виживання. Розслабся. 

— Угу, — сказав Трой. — Розслаблюся в небі. 

Кейден зиркнув на своїх і підморгнув. Вони пішли, лишивши за собою запах дорогого дезодоранту й легкого презирства. Трой глянув крізь величезні вікна: довга смуга зіпсованої спеки тремтіла над злітною смугою. І в голові промайнуло, “ щось мені це не подобається”. 

На табло примружився рядок: наш рейс — вчасно. Поруч крутили рекламний ролик “Архіпелаг Три Корони — кожен острів з власним характером і скарбами”. Невловима фраза, та вона засіла в голові — “кожен острів зі своїми ресурсами”. Безглуздо чіплятися за маркетинговий штамп, але від нього, як від піщинки в оці, не відмахнешся. 

Він підвівся раптово, поки натовп не рушив на посадку, і пішов у бік магазинів. У руці — телефон, у голові — порядок дій. У такі моменти думати треба як вода: обтікати шум, ковзати повз чужі плани, текти туди, куди треба тобі. 

Перший пункт — господарський відділ. Стійка з універсальними стрічками. У Троя на плечі висів старий туристичний рюкзак з надтріснутою пряжкою на лямці: скотч вирішував проблему за хвилину. Але йшлося не лише про ремінець. 

 Трой сам собі поставив запитання, і сам собі відповів; 

 Чому скотч. 
Скотч — це компактна сила. Ним ти можеш: 
— тимчасово закріпити шину при розтягненні чи переломі; 
— герметизувати пляшку, пакет або імпровізований контейнер для води; 
— утеплити шви в накидці від дощу; 
— зробити ручку на лезі чи мачете, щоб не ковзало; 
— скріпити жердини й гілки, коли нема мотузки; 
— заклеїти дірку у взутті; 
— навіть зробити примітивну миску або воронку, якщо є пластикова основа. 
Скотч — це тиша після хаосу. Він дисциплінує речі. 

Трой взяв три рулони. Не економив: зайві грамів двісті — не та ноша, яку варто обговорювати з долею. 

Другий пункт — їжа, що не псується. На полиці миготіли батончики, чипси, жувальні цукерки. Він обрав горішки і печиво. 

Чому горішки. 
Горішки — висока щільність калорій і корисні жири. Ситість на довго, стабільна енергія без цукрових гойдалок. Невелика вага, малий об’єм. Не ламаються й не розпливаються від спеки. Три пачки — мінімальний запас на випадок затримок, збоїв, довгих пересадок чи… будь-чого. 

Чому печиво. 
Печиво — швидкі вуглеводи, паливо для мозку в моменти, коли терміново потрібно думати або рухатися. Легко ділиться на порції, морально підтримує: солодке — коротка відпустка для нервів. Дві пачки: одна — “сьогодні”, друга — “на всяк випадок”. 

Він кинув весь набір у кошик і пішов на касу. Коли хлопець у формі пробивав товар, Трой відчув те саме дивне відчуття  у повітрі, тонкий відголос поза межами звичного. Наче хтось тримає палець над вимикачем. 

По дорозі назад він притримав рюкзак коліном, підтягнув лямку й тут же зміцнив її смужкою скотчу. Усередині склав усе правильно: на дно — найважче, зверху — те, до чого треба швидко дістати. Пальці працювали самі, дії були знайомі ще з походів. Поряд пропливала сміхотлива процесія наших: хлопці з команди, чирлідерки, хтось із викладачів — усі в одному ліфті з надією на безтурботну картинку з рекламного буклета. 

— Гарні покупки, — раптом пролунав голос поруч. 
Емма. З русявою косою, яка спадала на плече, з м’яким поглядом, що не ковзав по людях, а торкався. 
— Це для чого? Ми ж не в пустелі. 

— Ніколи не знаєш, що може статись, — сказав Трой і спробував усміхнутися. — Краще мати й не використати, ніж навпаки. 

— Ти такий… передбачливий? 

— Ні. Просто колись… — він не договорив. В голові змахнуло картинкою: якось давно на маршруті з дядьком їх застала злива, і вони годину сиділи під перевернутим дощовиком, склеєним скотчем, щоб вітер не рвав шви. — Коротше, це звичка. 

Емма кивнула, не сміючись. 
— Гаразд. Якщо щось, я сяду десь поблизу. 

Вона пішла, і навколо стало трохи легше дихати. 

Оголошення над головами ковзнуло, як хвиля: починається посадка. Натовп стрепенувся. Кейден на ходу розкрутив ковпачок маленької пляшечки й блюзнірськи відсьорбнув: “За нас, чемпіони!” Луна, Скай і ще одна дівчина реготнули. Викладач із біології зробив вигляд, що не помічає. 

У рукаві до літака духота змішалася з кондиціонерним холодом. Трой торкнувся ключа — раз, другий. Нічого не змінювалося, але серце калатало за власним графіком, якому табло з вильотами не авторитет. Він оминув кілька рядів, знайшов своє місце біля крила. Поруч — вікно. За проходом — пара другокурсників, які сперечалися, хто перший піде в океан “ловити черепах”.