ВИЖИЛІ НА BITTERROOT

Світанок на базі «Відродження» зустрів нас холодною сталлю та запахом керосину. Архіпелаг у самому серці Монтани, територія Bitterroot. Поки гвинтокрил закладав віраж над скелястими озерами, ми припали до ілюмінаторів. Краєвид був біса гарним: дика фауна, що не знала людської жорстокості, та ландшафт, який нарешті відвоював своє.

Хвороба, що прийшла з Китаю, випалила людство як лісову пожежу, але не торкнуласяся жодної стеблини чи звіра. Земля очистилася. Тільки ті, хто колись називався людьми, тепер перетворилися на хижих маріонеток хвороби. «Ходячі» — вдень мляві, а вночі… Вночі вони стають справжнім кошмаром. Про це нас попередили одразу: хочеш жити — не витикайся за периметр після заходу сонця.

Наш загін був гордістю Українського легіону. Ми вижили у великій війні вдома, закрили кордони, коли світ почав падати в прірву, і навчилися будувати монолітні вежі-цитаделі.

Кожен у десятці знав своє місце. Командир Кассі та її зам Рідус тримали залізну дисципліну. Моя сім’я: я - Гастролека, мій чоловік Гастролер та сестра Файна_Краля — ми були «годувальниками», мисливцями, що вистежували дичину. Гурон зводив містечко камінь за каменем. Серж, Вуйко та Вій тримали периметр, зачищаючи околиці від залишків «вірусних». А Володя-Вірус... що ж, без його медового самогону та хмільного пива вечори в Монтані були б нестерпно довгими.

Біттеррут кишів життям: від оленів і ведмедів до здичавілих домашніх корів. Але головний сюрприз чекав у воді. Ми з чоловіком ледь не посивіли, коли під час риболовлі з озерної гладі виринула луската морда. Крокодили. Звідки вони тут? Неважливо. Тепер їхня шкіра ставала нашими жилетами, а з зубів виходили відмінні стрічки для капелюхів «Авантюрист».

Та ніч швидко втратила свій спокій. Місячне світло, що ще мить тому здавалося союзником, тепер лише підкреслювало рух у хащах — тіні в лісі ожили й метлялися між деревами значно швидше, ніж будь-який звір.

Небо розкололося навпіл спалахом блискавки. Слідом за гуркотом обвалилася стіна проливного дощу. Це не була звичайна злива — крижані струмені сікли обличчя, миттєво просочуючи спорядження до самої нитки. У Bitterroot дощ — це не просто негода, це смертний вирок. Температура впала так різко, що кожен подих перетворювався на пару, а пальці, що стискали зброю, почали німіти. Якщо не знайти укриття або не розпалити вогонь, холод забере тебе раніше, ніж це зроблять потвори у лісі.

У такі ночі, коли небо затягувало крижаним свинцем, ми забивалися до хати Володі-Віруса. Це було наше місце сили. Поки за стінами бешкетувала негода, ми відігрівалися свіжим пивом і шиплячими на пательні ковбасками з ведмежатини. Іноді на вогонь летіли соковиті стейки з оленя чи крокодила, а до
них — незмінна смажена картопля.

Виживання навчило нас бути автономними. Завдяки теплицям на столі завжди були овочі, а вчасно сконструйовані контейнери для збору дощової води забезпечували і город, і нас самих. У світі, де все людське розсипалося на попіл, цей запах смаженого м’яса та хмільного напою повертав нам відчуття дому. Але кожен з нас тримав зброю під рукою — навіть під час вечері.

Несподівано за дверима роздався  гучний шкрябіт чиїхось кігтів, зомбі невідомо як проникли на нашу територію. Ми всі одразу ж насторожилися і взяли зброю у руки. Звичайно у місті нас жило багато більше ніж десятеро військових, там були ще цивільні та медперсонал. Одночасно попередили всіх, щоб нгіхто не виходив на вулицю поки ми не зачистимо периметр.

Коголь пива був відставлений убік, замість нього в руках опинилася зброя. Зал наповнився сухим клацанням затворів. У містечку, окрім нашого загону, були десятки цивільних та медиків — легка здобич для тих, хто не відчуває болю. Кассі віддала короткий наказ по рації: «Всім зачинити двері! Вулиці в червоній зоні до повної зачистки. Не висуватися!».

Ми обмінялися швидкими поглядами. Гастролер кивнув мені, перевіряючи приціл. Ми знали свою роботу. Периметр було порушено, і тепер наша черга нагадати цим потворам, чому Український легіон вважається найкращим у Bitterroot.

Гурон одним рухом відсмикнув штору й припав до шибки. У тьмяному світлі крізь проливний дощ проглядалися два
силуети — незграбні, але напружені, як стиснуті пружини. Ми зрозуміли один одного без слів: вогнепал зараз — це зайвий шум, що може скликати всю округу.

Замість автоматів у руках блиснули мачете. Сталь холодно віддзеркалювала блискавки. Ми безшумно відімкнули замок і ривком відчинили двері, впускаючи всередину запах мокрої землі та смерті. Бій був коротким і брудним. Кілька точних ударів у шийні хребці — і потвори мішками повалилися в багнюку під нашими ногами. Перемога була за нами, але смак пива в роті став гірким.

Розслаблятися не було часу. Адреналін ще бив у скроні, а в голові пульсувало лише одне питання: як ці тварюки подолали монолітну стіну? Загін розсипався по периметру. Нам потрібно було знайти пролом у захисті, поки ніч не підкинула новий «сюрприз».

Поки ми перевіряли територію, Вуйко та Вій перехопили ще кількох «гостей» біля стаєнь — коні нервували, б’ючи копитами по дереву. Тим часом Гурон і Серж короткими випадами зачистили трійку заражених біля їдальні. Файна_Краля, як справжня тінь, зникла на сторожовій вежі: за хвилину вона вже сканувала містечко крізь оптику, тримаючи весь периметр під прицілом.

Ми з Гастролером висунулися до центральних воріт. Там було найгарячіше — п'ятеро зомбаків уже встигли просочитися всередину. Наші барети відпрацювали м’яко: п’ять глухих пострілів, п’ять тіл у багнюці. Коли ми підійшли впритул, причина дірявого захисту стала очевидною.