Розділ 42

Від ущербного на три чверті місяця, що виглядав, як малюнок стародавнього сільськогосподарського знаряддя ї зброї для жінок, було не надто багато зиску, зате Чумацький Шлях, що розлився просто над головою цілком достатньо освітлював лісову дорогу. Втім, там і висвітлювати нічого. Якщо йти чітко посередині колії, то й не наштовхнешся ні на що, і прийдеш куди треба.

Прямо, як у старому анекдоті. Сперечаються американець, німець і росіянець про те, де найкращі дороги. Американець, звичайно, свій хайвей нахвалює. Мовляв, сядеш за кермо, розженешся до 200 км і летиш нікуди не повертаючи, від міста до міста. Так тільки, іноді одним пальчиком кермо поправляєш. Німець — автобани нахвалює, не відстає. Теж, мовляв, ніякого обмеження швидкості немає, аби лиш колеса від асфальтобетонного покриття не відривалися. А росіянець їм відповідає. «Фігня все це. Ось я… Сідаю за кермо свого Газ-66, виїжджаю на головну дорогу, розганяюся, встромляю третю передачу, притискаю педаль газу цеглиною, а сам лізу в кузов і дрихну, доки не приїду куди треба». Американець дивується: «А як же повороти, перехрестя?». «Сама поверне», — відповідає російська. «Автопілот?» — здогадується німець. «Колія, — відповідає росіянець. — Це ж не рейки… Куди машина з неї, на фіг, подінеться?»

Анекдот, що сплив у пам'яті, викликав такий гострий напад ностальгії за минулим життям, себто — майбутнім , що аж у животі забурчало. Чи це з голоду? А що, коли я їв востаннє? Ого! Вчора в обід. Перед тим, як Круглій із Гаті поїхав, а я шукати сліди Чічки залишився. А від запропонованої обозниками вечері відмовився. Типу, ніколи розсиджуватися, поспішати треба. А купець, до речі, міг і наполягти. Так ні, мовчав, мов риба об лід. Хоч би в торбу щось поклав… скупердяй.

Гаразд, закрили тему. Споконвічне питання: «Хто винен?» — може в такі нетрі завести, що жодна колія мізки головною дорогою не втримає.

Щоб перебити непотрібні спогади про будинок, батьків, друзів… а також думки про їжу — я сунув у рот шматок в'яленого м'яса, ще з запасів Мари, і почав прокручувати в голові останню нашу розмову з купцем.

— Так близько? — мимоволі перепитав я після того, як почув про те, де знаходиться баронський замок.

— Міг би й сам здогадатися, — знизав плечима Круглій. — Ти ж після того, як знайшов Перехід у підвалі дзвіниці і зрозумів, що шляхом викрадачів пройти не вдасться, слідом за нами кинувся? Правильно?

— Не зовсім. Спочатку до Носача зайшов. Попередив, що передумав. Що турбуюся про вас, що не зможу всидіти... Загалом він зрозумів. Щоправда, довелося пообіцяти, що по дорозі назад, обов'язково загляну і хоча б перезимую в них, а не подамся в Білозер'я. Підучу його хлопців кулачному бою.

— Так? — підняв брови купець. — А чому ж тоді ти пішки?

— А як?

— Я ж Носачу коня Чічки залишив для тебе. Так і сказав: Віддаси Степанові, коли з Гаті йтиме. А він ніби забув… От байбак…

— Та гаразд. Я все одно до коней не привчений. І вони мене не вельми шанують… Краще скажи, що робити маєш намір? Інша дорога, яка замок фон Шварцрегена обходить стороною, є?

— Є, — кивнув Круглій. — Та не про нашу честь.

— Чому? Ти що, збираєшся сам до нього в пастку вирушити?

— Доводиться, — розвів руками купець.

— Але ж це безглуздо!

— Як подивитися.

— Та хоч як!.. Барон уб'є вас і не скривиться.

— Помиляєшся, Степане... От скажи мені, як ти думаєш: чому я вирушив у дорогу лише з десятком охоронців? Адже в будь-якого князя, графа, барона — чиїми землям обозу йти доведеться — тільки в дружині не менше сотні воїнів. Ніяк не відбитися. Правильно?

— Угода?

— Вірно метикуєш, як на варвара… — Круглій здивовано повів підборіддям. — Саме угода. Але не зі мною особисто, а з Торговою Гільдією. А вже в неї вистачить і людей, і коштів, щоб не приведи Творець, якщо трапиться біда — з'ясувати: що саме сталося, і хто в цьому винен.

— Допустимо. І що далі? Що Гільдія барону, котрий порушив договір, зробить? Війну оголосить? Замок спалить?

— Ні. Просто в один день, у землях злочинця перестануть бодай щось купувати і продавати. Як гадаєш, довго після цього в його володіннях залишиться хоч хтось із майстрового люду? Та й селян...

— Якось я про це не подумав. Тобто ти певен, що в замку барона вам нічого не загрожує? Стривай... А як же всі ці напади, викрадення дівчини?

— По-перше, — поки що незрозуміло, наскільки самому барону обставини цієї справи відомі. Може, дружинники на власну руку, за його спиною бешкетують? Дуріють від нудьги. Сподобалася дівка, ось і вкрали з п'яних очей. А коли протверезіли — злякалися. І вирішили сліди замести.

— Ага, — хмикнув я. — Вбити всіх — набагато менше зло, ніж викрадення однієї дівчини.

— А що ти хочеш від ратників? Вони ж нічому більше не навчені. От і пішли торованою дорогою. Зникне купець — ніхто й племінницю його не шукатиме. Навіщо думати, коли все мечем можна вирішити?

— Суворо, — мотнув я головою.

Втім, чому я дивуюсь? Вожді народів і ті вважали, що якщо немає людини, то немає проблеми. Щоправда, у цьому випадку і Чічку зовсім незавидна доля чекає. Круглій, схоже, теж так вважав.