Розділ 41

Поглядаючи на тіла розбійників, я несподівано зрозумів: чому мене майже зовсім не коробить від вигляду мерців. Ні раніше, ні тепер. Незважаючи на те, що багатьом з них перепустка в інший світ виписав власноруч. І пояснення цього феномену мені не дуже подобалося.

Незважаючи на досить тривалий час, проведений тут, я, як і раніше, усвідомлював себе людиною з майбутнього. А всіх, з ким стикався в цьому житті — і поганих, і добрих — сприймав як артистів, які знімаються у фільмі про минуле. Ні, навіть не так! Адже артистів, своїх сучасників, я не зміг би вбивати чи калічити. Мене оточували примари давно померлих людей. Вони не гриміли іржавими ланцюгами, не вили та не носили білих саванів. Проте — одного разу вже померли. Неважливо коли, яким способом — померли і крапка. А вбити мертвого не гріх. Кат не несе відповідальності за те, що забирає життя у засудженого до страти. От і я, вбиваючи людей, що померли багато століть тому, не відчував ні жалю, ні каяття. І це лякало…

Адже, якщо розширити аналогію, то й усі інші норми та правила на них не поширюються. І будь-яка мерзенність може бути виправдана. Це ж, як у комп'ютерній грі — все навмисно. Не обов'язково бути лицарем і тим більше паладином. Можна погратись і за темного володаря. Глумлячись і знущаючись з бранців... Чи не звідси мій напад зі спини? Неприємні проблеми, однак, виходять ... Захисна реакція психіки? Заковириста, але цілком логічна?.. Чи — я й справді такий десь у собі? Варвар, затиснутий лещатами закону і моралі, який до певного часу, приховує свою справжню людоїдську сутність?.. Треба тобі, брате Степане, обережніше з інстинктами. А то й загратися недовго… Побут і справді формує свідомість.

Намагаючись не прогаяти жодної важливої дрібниці, але й без претензії на звання Містер Шехерезада, я досить барвисто живописав години, проведений у Західній Гаті, після того, як обоз Круглія залишив містечко.

Слухали мене дуже уважно, практично не перебиваючи навідними та уточнювальними питаннями, завдяки чому я вже приблизно через п'ять хвилин дістався підвалу дзвіниці. І тільки коли дійшов до опису викрадачів, Круглій з помітним полегшенням зітхнув.

— Значить, і Чічку викрали люди барона Шварцрегена?.. Це багато що пояснює. Не тішить, але… краще розуміти, що відбувається, ніж блукати у здогадах. І це вони зараз напали на обоз?

Промовивши це, купець замовк, усім виглядом демонструючи увагу. І тільки після того, як я спробував пояснити, що саме побачив у підвалі дзвіниці, — використовуючи для цього кругові рухи рук і посилено перебираючи в розумі не такий багатий словниковий запас, — Круглій знову кивнув і цілком серйозно промовив:

— Хвала Творцю, що тобі вистачило розуму не лізти в нього.

— Ну, загалом… — я відвів погляд. — Це не зовсім так…

— Як тебе розуміти?

— Я сунувся за ними в той сяючий диск.

— Веселковий Перехід.

— Що?

— Описані тобою різнокольорові кола, Степане, називаються Веселковим Переходом, — пояснив купець.

— А, то ви знаєте, що це таке? — настала моя черга дивуватися.

Ось тобі й темне середньовіччя. Найпередовіша наука — арифметика, а пробої простору вже відкрили і пристосували для господарських потреб.

— Сам не бачив, але чути доводилося… — непевно мотнув головою Круглій. — І якщо я в чомусь впевнений, то лише в тому, що потикатися у нього, без дозволу господаря, — вірна смерть. Перехід пропустить кожного, але на виході гостя зустрінуть стражники чи смертельні пастки. До речі, я не зрозумів... Ти сказав, що ти поліз у нього?

— Так, я спробував… Але в мене нічого не вийшло.

— Тобто?

— Я пройшов крізь сяйво і вперся у стіну. Повторив спробу, але результат був той же. Кола миготіли і світилися різнобарвними вогнями, не обпалюючи і взагалі не відчуваючись. Я міг стояти всередині них, проходити вздовж і впоперек. Але не більше…

— Дивно, — промимрив купець. — Вперше про таке чую. І все ж я радий. Інакше, швидше за все, ти був би вже мертвий чи корчився від болю в катівні барона. А нас, без твоєї допомоги, напевно, вбили б тут. Його ж люди.

— Я теж радий, що встиг вчасно. Але долю дівчини це не змінило.

— Як сказати.

— А ось так і скажи… — я вимогливо подивився на Круглія. — Схоже, твоя черга відповідати на запитання. Чи знову не вчасно?

— Схоже, саме воно…

Купець глянув на своїх людей і кивнув на багаття.

— Ми вечерятимемо сьогодні, чи як?

— Будемо… — першим зрозумів дядько Озар. — Хлопці, за мною. Ляси точити — хазяйська справа, а в нас своїх турбот вистачає. Кузьма, Васята! Я з вами чи круторогими розмовляю? Гей! Цоб-цабе…

Дочекавшись поки вони відійдуть, Круглій підсунувся ближче.

Угу, схоже, наближався момент істини — він же, зрив останніх покровів із загадкової незнайомки на ім'я Таємниця.

— Ти вже не ображайся, Степане, але скажу чесно. Я досі не знаю: вірити тобі чи ні.

— А що так?

— Дуже вчасно ти з'являєшся. геть, як ангел-охоронець. А життя мене привчило до того, що випадково нічого не відбувається.