Розділ 40

Першої миті я відчув напад дежавю*. [*від фр. déjà vu — щось уже бачене. Відчуття «вже баченої події», психологічний термін].

Вечірні сутінки. Невелика галявина біля узбіччя. Зсунені в коло візки. Воли, що мирно пережовують жуйку. Яскраво палає багаття. І... четверо обозників відбиваються від півдюжини розбійників, які на них насідають з усіх боків. Дзвенить зброя, брязкають кольчужні обладунки. Троє вже лежать землі. Один ще ворушиться, а двоє завмерли нерухомо. Загалом картина маслом… Немов у минуле повернувся.

Розумні люди стверджують, що все у цьому житті любить повторюватись. З одним невеликим, але важливим уточненням. Якщо оригінальні події переважно відбуваються в жанрі класичної трагедії, то дубль — більше нагадує фарс.

Але й плюс у такому стані справ величезний. І не тому, що повторення — мати вчення, а тому, що більше немає потреби витрачати час на обмірковування: хто винен, що робити і бити чи не бити?

Навіть не закричавши: «Тримайте мене семеро!», або «Наших б'ють!», — я з усіх ніг кинувся вперед, підскочив до крайнього розбійника і огрів його по голові палицею.

Перебуваючи у своєму нормальному вигляді, я не надто побоювався, що його голова розлетиться, як переспілий кавун. Але удар таки притримав. Чисто рефлекторно. Пам'ятаючи про колишнє. Втім, розбійникові і цього вистачило. Видавши щось середнє між оханням і зітханням, як лантух сповз на землю.

«Мінус один!»

Перш ніж ця подія стала надбанням гласності, я перехопив палицю зручніше і заїхав нею по ребрах другого лісового татя. У його організмі щось мерзотно хруснуло, і розбійник, перейшовши у партер, приєднався до свого товариша.

«Мінус два!»

Картина бою відразу істотно змінилася. У кількісному плані, але не в якісному. Ці розбійники, на відміну від покійної нині ватаги Пирія, вміли користуватися зброєю. Навіть дивно, що звичайні купці зуміли так довго протистояти їм та ще й перебуваючи в меншості. Зараз, коли бій розпався на чотири парні сутички, перевага у вишколі була дуже помітною. Хоча, я ніколи не був знавцем у фехтуванні ні спортивному, ні історичному.

Сам Круглій і дядько Озар ще билися майже нарівні зі своїми супротивниками, а Кузьма і четвертий охоронець, напевно той самий, що лише видужав, вже ледве трималися.

Відповідно, вибирати знову не було потреби.

Як і раніше ігноруючи кодекс фейр-плей та інші лицарські проблеми, я зайшов за спину тому, хто насідав на Кузьму, і тим самим перевіреним прийомом, зверху по голові, нокаутував розбійника.

«Мінус три!»

— Дякую, Степане… — прохрипів, важко дихаючи, Кузьма. Проте відпочивати не став, а кинувся на допомогу незнайомому охоронцю.

Власне кажучи, це я сильно перебільшив, щодо кинувся... Темп пересування хлопця зараз був приблизно десь посередині між равликом та черепахою. Але вектор правильний. Поважаю.

— Відпочивай! Я сам…

Цього розбійника так просто приголомшити не вдалося. Або він краєм ока помітив долю свого товариша, або був більш досвідченим і загрозу відчув навіть спиною. І перш ніж я опустив палицю, розбійник не тільки встиг обернутися до мене обличчям, але й підняти меч, парируючим ударом.

Допомогло йому мало. Не розвертатись треба було, а відстрибувати. Тоді, шанс був. А так... Масивна палиця натрапила на підставлене лезо, захопила його за собою, і на голову розбійника опустився його ж власний меч. А клинок обозника, тим часом, теж знайшов у ворога на спині дірку в обладунку.

«Мінус чотири…»

Бренчати зброєю продовжували тільки на протилежному боці вогнища. Та й то недовго.

Побачивши, що залишилися вдвох проти чотирьох супротивників, до яких ще й свіжий боєць на допомогу прийшов, розбійники переглянулися. Перекинулися парою слів і дружно перейшли в атаку, максимально піднявши темп рухів.

Їх сил вистачило всього секунд на шість, якраз поки я підходив. Але внаслідок цього, здавалося, сумбурного розмахування мечами, Круглій та Озар встигли отримати поранення. На щастя, поверхневі. Купцю зачепили плече, а старшому обознику — передпліччя. Після чого обидва нападники відскочили назад, розвернулися і кинулися навтьоки.

У сутінках, що згущуються, наздоганяти їх не було сенсу. Навіть якщо не брати до уваги, що з усіх людей Круглія на ногах залишався лише я один. А ще через хвилину лісову тишу розірвав тупіт кінських копит.

Он як? Цікаві нині розбійнички пішли. У кольчугах, при мечах і на конях роз'їжджають.

— Степане? Ти?

Важко навіть описати, чого в тоні Білозерського гостя було більше — подиву чи радості. Потім голос потьмянів і став набагато тихішим.

— А Чічка?.. Ти хоч щось дізнався?

— Так. Зараз розкажу. Тільки давай спершу з розбійниками розберемося.

— Чи багато з мертвого спитаєш.

— Не всі мертві. Одного я лише оглушив.

Говорячи це, я повернувся туди, де лежав мій перший противник. Ткнув його чоботом, але той навіть не ворухнувся.

— Не зрозумів?.. Гей, хто-небудь, дров у вогнище підкиньте… Не видно нічого.