Розділ 39

Хрест на куполі охороняв церковне подвір'я краще за варту і псів. Жодного замка чи запору на дверях. Втім, дивуватися особливо нема чому. У ці часи люди ще справді вірили у Бога. І в те, що світ був створений саме ним, і в те, що Господь всемогутній! Як і в посмертне, потойбічне життя. Яке кожному приготовано, залежно від того, на що людина витратила відпущені їй роки. А якщо так, то в кого ж вистачить нахабства красти у Самого? Одна річ смикнути тихенько, що погано лежить у ближнього свого, і зовсім інша — ось так, перед всевидячим ликом! Достеменно знаючи, що доведеться відповідати. І хоч зухвальців та різних шахраїв між злодіїв вистачає, але дурнів, готових налаштовувати проти себе Верховного суддю, який виноситиме останній вердикт, — там немає! Не заживаються…

Будівель було лише чотири. Сама церква — не дуже простора, але висока та гостроверха. Окремо — дзвіниця. З протилежного боку — добротний п'ятистінок, мабуть, будинок отця настоятеля. І, торцем до площі, а фасадом до будинку — містка комора з господарськими прибудовами. Поруч — стайня та невеликий навіс. Відразу видно: не бідує пастир, запасливий і не ангельського чину — одному таке господарство не підняти, жіночі руки потрібні й нагляд.

Виходячи з цього, в будинку Чічку навряд чи могли ховати, занадто багато зайвих очей, і головне — жіночих. А на кожен ротик, як відомо, не накинеш хустку. Господарські прибудови я відхилив з тієї ж причини. Тим більше, якщо в будинку були лише свої люди, певною мірою гідні довіри, то в стайні та коморі працювати могли й поденники. А вже цим пити-їсти не давай — аби тільки про господарів попліткувати. Залишалася церква та дзвіниця.

Вибираючи із двох, я вирішив почати з меншого обсягу. Башта дзвіниці хоч і висока, але корисної площі там кіт начхав. Стіни та сходи. І шукати треба лише люк у підвал. Якщо такий є, звичайно.

Тримаючись у тіні, але й не особливо ховаючись, — той, що крадеться, завжди викликає підозру, а так: мало хто, куди і за якою потребою йде, — я неквапливо пройшов повз церковне подвір'я, поки не опинився в тіні дзвіниці.

Тут дуже до речі росло кілька кущів бузку. Мабуть, попадя любила їхній запах. Я, до речі, теж віддаю перевагу бузку всім іншим квітам. Але зараз ці кущі мене зацікавили зовсім з іншої причини, куди більш прозової...

Як тільки підібрався до вежі і хотів увійти всередину, почувся скрип дверей, що відчинялися. На щастя, не в дзвіниці. В церкві.

Не гаючи часу, я метнувся в кущі, і саме тоді пом'янув добрим словом попадю. Адже могла й шипшину якусь із лікувальних цілей висадити. Вона теж цвіте гарно і пахне, але мені зараз було б не так затишно.

Тим часом із храму вийшло кілька темних постатей і щільною групою рушили до дзвіниці. Ніч не найкращий час щось виглядати, але я міг би присягнути, що ці люди не просто так триматися разом. Дуже було схоже, що вони щось несуть. Не надто важке, але незручне. Наприклад, живу людину. У якої, як відомо, не передбачено ручок для перенесення, от і доводиться хапатися за будь-які більш-менш підходящі місця. А вона при цьому ще й пручається.

Висновок напрошувався один: досі Чічку тримали в церкві, а тепер полонянку вирішили переховати. Що ж, не буду їм у цьому заважати. Навіщо нападати на юрбу, якщо можна просто почекати? Не стануть же вони тут всі разом до ранку стирчати. А з одним чи двома я, якось, впораюся. По тихому…

До вежі, неголосно, але характерно брязкаючи зброєю і обладунком, коли руки зайняті, наблизилися четверо чоловіків. Троє з ношею зупинилися трохи осторонь, а четвертий підійшов до дверей. Чимось там клацнув (о, а я думав, двері не замикають!) і потягнув на себе стулку. Увійшов усередину і, миттю пізніше, отвір освітило тьмяне світло. Як від полум’я свічки.

— Заходьте, браття.

Спершу увійшли двоє, що несли за ноги і плечі — так, я не помилився — Чічку! Рот у дівчини зав'язаний, що вселяло оптимізм: мертвим роти не затикають! Очі, щоправда, закриті. Але ж вона могла й зімліти. Навіть для самої бойовитої дівчини це діло нехитре.

За ними, озирнувшись на всі боки і прислухаючись до нічної тиші, всередині дзвіниці зник і останній невідомий. Чужинець! Оскільки спробував зачинити за собою двері, трохи повозився, але так і не досяг успіху. Стулка залишилася відкритою.

Гм, якщо це не пастка, то дякую. Подивимося…

Якомога обережніше я підкрався до дверей, зазирнув усередину — і нічого не побачив! Тобто нікого! Невеликий майданчик перед сходами нагору був зовсім порожній.

Трясця! Куди ж вони поділися? Нагору, до дзвонів полізли? Якого біса, питається?

Намагаючись не заскрипіти, прочинив двері лише, щоб протиснутися. І тільки опинившись усередині, почув тиху розмову, що долинала з-за сходів. Сунувся туди і побачив у підлозі, ледь підсвічений знизу по контурі, люк лазу. Голоси лунали звідти.

— Спасибі ще раз, за надану допомогу, отець Клементій. Не сумнівайтеся, Великого Магістра буде повідомлено про вашу роль у цій справі.

— Дякую, брате Альбрехт. Ви ж розумієте, наскільки це для мене важливо?

— Не хвилюйтесь, святий отче. Кожен, хто вчасно одумався і прийняв світло істинної віри, важливий Ордену, як і нашому Батькові важлива кожна заблукала вівця. І тим паче духовний пастир схизматиків. Ваші дії та досягнення складно переоцінити. Незабаром чекайте на мене або на іншого посланця Ордену з вдячністю від Його преосвященства. А тепер прощайте. Нам час... Не подобається мені, що купець варвара в містечку залишив. Точно щось замислив старий лис.