Розділ 38

Сонце вже й на дахи будинків видерлося, півні вшосте прокукурікали, невдоволено мукала замкнена в хлівах худоба, вимагаючи, щоб її випустили на пасовище, а Носача все ще не було.

На пустирище перед корчмою з боку містечка долинав тихий гомін, то посилюючись, то затихаючи. Але цілком мирно. Ніхто не кричав, не брязкав зброєю. Очевидно, городяни, хоч і не зраділи більш прискіпливому, ніж зазвичай, обшуку, — варту свою поважали і діям її довіряли. Якщо шукають, значить — треба!.. Не просто так час гають.

— Будьте здорові, земляки!

Ми чекали одного десятника, а завітав інший, Раж.

— Сам як? — натякнув на опухле обличчя прапороносця Круглій.

— Краще не питай, — скривився той, наче кислицю розкусив. — Навіть не збагну, з чого мене так розібрало. Не думав і не ворожив Гатинським казкарем ставати. А отець диякон як причепився з розпитуваннями. Слово за словом, кухоль за кухлем — і помчалася побрехенька селом. Істинно, помутніння розуму знайшло.

— Буває… — не став ні співчувати, ні вникати в пояснення десятника купець. А даремно… Знову диякон. Щось надто багато уваги священнослужитель приділяє подіям далеким від християнської смирення.

— До речі, ви не знаєте, що тут за переполох трапився? Я їхати зібрався, поки похмелятися не почав, а ворота на замку. За наказом міського старости. І без його особистого дозволу залишати місто не велено.

Варта вирішила тримати у секреті зникнення дівчини? Навіщо? Вона ж тут чужа. Втім, їм видніше. Схоже, Круглій дотримувався тієї самої думки і пояснювати не став.

— Гадки не маю. Нам теж сказали при обозі невідлучно перебувати. Ось і сидимо тут, як сичі.

— Угу, — Раж почухав п'ятірнею груди. — Гаразд, навіщо нам чужі біди? Від своїх би відбитися.

— Носач іде! — Першим помітив наближення стражника Кузьма.

— Нарешті, — обернувся Раж. — Гей, хазяїне! Довго мені ще в Гаті стирчати? Я ж на службі. Розуміти мусиш.

— Щось ти, служивий, учора не надто поспішав, — не прийняв жарту Носач, але відповів. — Можеш їхати. Тих, хто без возів та великих тюків, наказано випускати без огляду.

— Дякую. Отже, щось велике шукаєте? Чи когось? — Виявив кмітливість Раж.

— Казали недавно... — таємниче понизив голос Носач. — На базарі цікавій Варварі ніс відірвали.

— Смішно...

Ража сьогодні й не впізнати. Ні гордовитості, ні пихатості. Невже його з похмілля так плющить? Адреналінове голодування?

— А що сталося?

— Нічого, — цілком переконливо знизав плечима Носач. — Сотник розпорядився провести навчання. Навесні багато новачків у варту взяли. От і тренуємо.

— Угу… Ну, я саме так і подумав, — кивнув Раж. — От земляки збрехати не дадуть, саме це їм і казав. До речі, Круглію, я знаю, ти далі з обозом підеш, а поранених тут залишиш.

— А що? Одужають, у Білозір'я повернуться.

— Пішки?

— У Гаті кіньми не торгують. Ти чого питаєш?

— Бачиш, яка чудасія в моєму загоні сталася. Закульгала пара коней. І рівно стільки, скільки в тебе поранених. То, може, допоможемо один одному по-свійськи? Скажи обозникам, нехай приведуть коней, коли стануть повертатися.

— Дякую, — купець кивнув з повагою. — Я не забуду…

— Та чого там, свої ж люди, земляки? Ось тільки… — Раж зам'явся. — Князю все одно, а метільник* [*стар., — посада економа при княжому дворі] за втрату спитає. І, як би трапилося що, за коней тих із платні відніме. А яка там платня у десятника?

— Що правда, те правда… — швидко підтримав його Носач. — Сльози…

— Ну, це справа поправна, — занурений в інші думи, купець нарешті зрозумів, що від нього вимагається. Сунув руку за пояс і вийняв звідти кілька кругляшів, що жирно блиснули жовтизною. — Ось, про всяк випадок. І не подумай чогось поганого. У чесності твоїй не маю сумніву. Не вистачить — повернусь і додам. Залишиться — зайве повернеш.

— Годиться, коли так.

Раж настільки швидко схопив гроші, що можна було не сумніватися: зайвого ні гроша не буде. Навіть, якщо метільник про нестачу не запитає.

— Тоді, бувайте. Щасливого вам шляху. Повертайтеся із прибутком. Ну, а якщо Людожера де, випадково, зустрінете — повідомте, при нагоді. Дуже князь за сина злий. Мені б, щиро кажучи, варто було варвара, з собою взяти. Та гаразд уже… — він зам'явся, але пересилив жадібність, мабуть, не зовсім пропащий, і зупинив руку Круглія, що потягся до пояса. — Вас і так нічого залишилося, а дорога довга. Тільки скажіть ще, насамкінець. Правда, що Людожер втік, коли варвар його по хребті своєю дубиною огрів? Чи прибрехав учора дядько Озар для краси?

— Ти ж сам чув, що той велетень уже біля Гаті пустує… — знизав плечима Круглій.

— Чув.

— Отже, правда.

Раж задумався над відповіддю. Хмикнув.

— Теж вірно. Якщо бешкетує, значить — втік. Ну, щасливої дороги вам ще раз.

— І тобі удачі, десятнику...