Розділ 37

— Ясно… — Носач підібрався, ставши схожим на добермана, що взяв слід. — Ви йдете до возів. Стережіть добро, а я займуся пошуками. Містечко у нас невелике. Нікуди вони не подінуться. Якщо знадобиться, кожен будинок по камінчику, по колоді переберу. Не встигнемо до ранку — велю і вдень ворота не відчиняти. А тих, кому терміново — додивимось так, що зайвої соломинки не вивезуть.

— А сотник дозволить?

— Навіть не сумнівайся, — кивнув стражник. — Коли міський староста дізнається, що Білозерський гість Круглій хотів у Гаті лавку відкрити, а тут, тим часом, його племінницю викрали — Єремій Силич так голосно стане з сотником говорити, що вся Гать почує. Все я пішов. Не будемо гаяти часу…

— Знайдуть? — задав я запитання, яке, напевно, крутилося в голові у кожного.

— Це тільки Господу відомо, — прогудів той самий диякон, що першим з Круглієм розмову починав. — Помолитися треба і смиренно просити, чадо. Гріхів, мабуть, багато?

— Куди ж без них купцю чи ратній людині? — знизав плечима Озар.

— Отож і воно, — повчально продовжив диякон. — А ви — ні, щоб до церкви зайти, до сповіді сходити, насамперед поспішили в корчму.

— Та ж ніч на дворі, отче.

— Відмовки, сину мій. Відмовки… Людина, яка прагне благословення Всевишнього, завжди знайде час подбати про душу. І тільки потім про утробу. Ідіть за мною, омиємо ваші душі від скверни.

— Але… — Круглій стурбовано озирнувся на вози. — Нам би…

— Ось-ось, — виразно промовив диякон. — Навіть зараз про мошну дбаєш. А сказано ж у Писанні, що легше верблюду пройти крізь вушко голки, ніж багатому потрапити в царство небесне! Ходімо, не гнівай Господа! Не спокушай долю…

— Ідіть, йдіть, — я підняв руку заспокійливим жестом. — Я допильную обоз.

— А тобі, дитино нерозумна, хіба заказаний шлях до храму? — диякон кинув на мене невдоволений погляд. — Чи з демоном знаєшся?

— Варвар він, — пояснив Круглій. — Не хрещений…

— Он як… — диякон замислився.

Мабуть, такий розклад його не влаштовував. Мені здалося, чи святому отцю потрібно було або всі обозники пішли за ним, або затія втрачала сенс? Схоже, вгадав. Що той негайно підтвердив, зменшивши в голосі пафосу.

— Гаразд, діти мої. Як сказано в Писанні, є час розкидати камені і час збирати їх… Тобто, всякій справі свій термін. Все одно скоро світає. Схожу до батька настоятеля, попереджу про вас. А як він буде готовий — служку пришлю. Але й про варвара свого теж не забувайте. Будь-яка душа варта спасіння, не залишайте його одного тинятися в темряві безвір'я, як ягня заблудле...

Отець диякон благословив усіх обозників широким хресним знаменням і велично вийшов.

— Ох, не подобається мені все це, Круглій, — розвернувся до купця Озар.

Кузьма хоч і мовчав, не по чину йому було в розмову старших вступати, але видно було, що хлопець у всьому згоден зі старшим товаришем.

— Можна подумати, мені подобається, — знизав плечима купець і рушив до возів.

— Але ж так не повинно бути. Занадто багато дивного навколо твориться. Починаючи з Пирія, що як сніг на голову впав. Стільки років не було про нього чути, рахували — у чужі країни подався і на тобі — з'явився. І саме тепер.

— Знали, на що йдемо.

— Це так, — погодився Озар. — Усі наші знали…

— Мабуть, у цьому й помилка, — задумливо промовив Круглій. — Хтось проговорився.

— Ти про мертвих погано думаєш, чи про тих, що за своє життя зараз борються? — буркнув Озар. — А може, мене з Кузьмою підозрюєш?

— На вас не думаю… Вам прощатися не було з ким. А ті, хто одружений, могли жінці й сказати зайве слівце. Щоб обнадіяти… Або попрощатися. Ет, та чого вже тепер гадати? Зробленого не повернеш.

— А Степан? — Озар говорив голосно, не криючись. Мовляв, не ображайся хлопче, справи у нас такі, не до церемоній. — Його не підозрюєш?

— У чому? — хмикнув купець. — Що не дав Пирію добити нас і обоз пограбувати? Ну, ти вже зовсім, старший. І потім, пам'ятаєш, я казав, що в людях розбираюся не гірше, ніж циган у конях? Ну, то й подивися хлопцю в очі… Сам усе зрозумієш.

— Гей, гей! Ви не моїми очима турбуйтеся, — обурився я. — Про Чічку подумайте! Що буде з нею?

— О, а я про що казав? Не хвилюйся, Степане. Нічого з дівчиськом не станеться… — спокійно й дуже впевнено відповів Круглій. — Не для того вона їм знадобилася, щоб скривдити. Це до мене шляхи-стежки шукають.

На той час ми вже підійшли до возів, і купець, не припиняючи розмови, зайнявся їх оглядом. Ретельно перевіряючи усі шви та зав'язки. І неодмінно заглядаючи кожній під днище.

— Як це?

— Ну, якби ми з тисячу верст на південь були... я б теж захвилювався. Гарна дівка там — що камінь самоцвітний. Дорогий товар… А тут дівці, навіть найгарнішій, інша ціна. Багатії гареми не тримають. Тож, викрадачі або викуп з мене вимагатимуть, або… — він трохи помовчав. — Теж викуп загалом.

— Так, Круглій правий, — підтримав старший купця. — Я тут ось що згадав. Про яку крамницю Носач говорив?