Розділ 34

Дивно, але біля наших возів нікого не було. Ретельно вкриті рогожами, вози тісно тулилися один до одного, та й годі. Може я неправильно зрозумів? І те, що Чичка залишилася з пораненими обозниками, і що Круглий пішов до неї, зовсім не означає, що вони мають бути саме тут? Поранених цілком могли розмістити в іншому місці. Наприклад, у лікаря чи травниці. Або Никифор виділив для них якесь приміщення більш затишне, тепліше і сухіше, ніж двір? Де під ранок може накрити туманом та росою. Хоч би, той же сіновал?.. Треба у корчмаря спитати.

— Та не може бути того! — голосний окрик змусив мене озирнутися. — Брешеш!

Ого! Це хто ж так наривається на пряму образу! Гулянка гулянкою, але щоб ось так, привселюдно, кидати комусь звинувачення у брехні, треба або бути безумовно впевненим у своїй правоті, або навмисно провокувати. У даному випадку, швидше за все, мав місце другий варіант.

Один із тих чужоземних воїнів, що трималися поруч із десятником Ражем, дивився на Озара зверхньо і, узявшись у боки, продовжував глузувати зі старшого обозника.

— Ти смієш стверджувати, що он той варвар примусив утікати грізного Людожера? Якого не змогли перемогти князівські дружинники?

«Ну, трясця, у мене на чолі написано, що я варвар? Почекай! Кого я примусив тікати?! Людожера?!»

Від подібного нахабства чужинця дядько Озар трохи здивувався і не відразу знайшовся з відповіддю. А нахаба тим часом і не думав замовкати. Більше того, він навмисно підвищив голос, щоб усім було чути:

— Як ми знаємо зі слів десятника Ража, який удостоєний честі нести прапор князя Мстислава, а тому його розповідь заслуговує на повагу — Людожер-велетень голими руками вбив закованого в Міланський обладунок лицаря — княжича Вітовта. Причому зробив це не побоявшись цілої дружини ратників!.. Самотужки перебив величезну ватагу лісових розбійників усім відомого отамана Пирія! Напав на півтора десятки обозників, багатьох із яких убив чи тяжко поранив!.. А потім — злякався одного шмаркача? Ну вже ні! Не вірю! Нехай варвар зараз же доведе, що вміє битися, як личить воїну, або я — Лєшек Пшеновицький, ославлю всіх вас, як брехунів, жодному слову яких не можна вірити!

Загалом лях сильно загнув у своїх звинуваченнях. Купецьке слово у справах торгівлі не має жодного відношення до застільних байок. Якими б неймовірними вони не були. Згадати хоча б пригоди Синдбада? Тим більше що й розповідав їх не сам Круглій, а лише охоронець з його каравану, хоч і старший. Але ж справа не в тому, що каже зухвалий Лєшек, а навіщо він це робить?! Яку мету має?

Невже йому так важливо, щоб Озар визнав, що трохи переборщив у своїх фантазіях? На хмільному бенкеті? Смішно.

Хоче мене зачепити? Ще більш безглузде припущення. До цього часу, ні я про його існування, ні він про моє — навіть не підозрювали. І все ж таки — відповідати доведеться. Тут і зараз не толерантне третє тисячоліття, де можна вдати, що не почув образи, чи не так зрозумів. Керуючись мудрістю про те, що треба бути розумнішим. І що собака гавкає, а караван іде. А небита морда дорожче заплямованої образою гідності.

— Відходив до вітру, тож не чув історії дядька Озара, — я зупинився поруч із обозником і поклав йому руку на плече. — Але слова про шмаркача були сказані надто голосно. А тому цікавлюся запитати: ляхи всі такі пришелепуваті, коли сьорбнуть зайвину? Чи тільки рудовусі?

Дружний регіт містян показав, що мій жарт оцінили. Прості звичаї. Говори що думаєш і все — жодних тобі напівнатяків, завуальованих посилань до класиків, цитат із латинської мудрості.

А коли, не чекаючи від мене подібної відповіді, Лєшек мимоволі потягнувся рукою до вусів, сміх спалахнув з новою силою. Отут би йому й самому посміхнутися, мовляв, квити. Я пожартував, ти посміявся — на цьому зупинимося. Але у німецького найманця, як я й припускав, була інша мета. І вона примирення не передбачала.

— Ти небіжчик! — прогарчав пан Пшеновицький, хапаючись за ефес.

Сміх за столами разом стих, ніби його вимкнули, і в цій тиші чітко пролунав голос Носача.

— Но, но! Не так швидко, пане Лєшек! Оголиш клинок і ночуватимеш у ямі! Це вам не в Лівонії. І ти не в лісі та не на великій дорозі! У нас, у Західній Гаті, закон шанують! Хочеш чуже життя взяти? Оголоси образу, вимагай віру. А за глузування — щонайбільше, можете на кулаках зі Степаном зійтись. До першої крові, або поки один з вас на ноги встати не зможе.

— Та я його голими руками роздеру… — заревів лях. — Нікому не дозволю насміхатись над шляхтичом! Тим паче, брудному варварові!

— Сам ти, пане, коли востаннє мився?.. — поцікавився я вкрадливо. — Бо дух якийсь несвіжий від тебе йде. Чи, може, коли до вітру ходив, рейтузи спустити забув?

Регіт поновився з іще більшою силою. Озар із історією про Людожера відійшли на другий план. Народ прицінювався до нової розваги, яка обіцяла стати куди цікавішою.

Це тобі за брудного варвара. А загалом, я так довго можу бавитися. У студентському середовищі, якщо не вмієш на підколки адекватно відповідати, добрі однокурсники заклюють до повного депресняку, а то й суїциду.

— Що?! Хто?

Лях закрутився, як на сковороді. Потім квапливо відстебнув перев'язь із мечем і передав комусь із товаришів.

— Виходь, шмаркач, у коло! Зараз ти в мене кров'ю вмиєшся.