Розділ 33

Круглій зайняв відведене йому за столом місце, але перш ніж сісти, чинно вклонився неочікуваним співтрапезникам.

— Чолом вам, добрі люди. Дякую, що повагу виказали.

— І ти здоровий будь, гість… — врізнобій відгукнулися міщани. — Сідай. Пригощайся.

— Про Людоїда розкажи… — заїкнувся хтось найменш терплячий, але на нього зашикали сусіди.

— Чули ми від Білозерських ратників, що лихо з обозом трапилося… — загальний гомін перекрив статечний голос. — Та й самі бачили: скільки ти поранених привіз? Як сам?

— Слава Богу, цілий і здоровий. Сиджу рівно. Навіть зуби всі на місці залишилися… — посміхнувся Круглій. Потім цапнув з полумиска смажену гусячу ногу і жадібно вгризся у м'ясо. Прожував, запив ковшем вина і задоволено втер тильною стороною долоні, губи, що лисніли від жиру і вологи. — О! Бачили?

— Добре, коли так… — продовжив той самий голос, а я тільки тепер вичленував його із загальної маси. І здивувався.

Людина, яка зуміла не підвищуючи тону перекрити гомін застілля, судячи зі скуфії і ряси, явно належала до духовного стану. Але при цьому, молодістю років і шириною плечей чоловік зовсім не скидався на церковного служителя. Та й кубок, до якого він періодично прикладався, навряд чи був наповнений джерельною водою. Інакше з чого б йому після кожного ковтка блаженно закочувати очі, прицмокувати губами і тільки потім, ніби схаменувшись, хрестити рота. Диякон тутешній, чи що?

— Про Людожера розкажи! — знову вигукнув хтось із далекого кінця.

— Так, — підтримали його багато інших. — Розкажи?..

— Це ви що ж, мені не вірите? — обурився Раж, до якого тільки тепер дійшла справжня суть того, що відбувається. — Купцю стіл накрили, щоб мої слова перевірити?! Княжого прапороносця привселюдно зганьбити надумали?! Та я…

— І в думках не було, — щиро запевнив ображеного десятника Никифор. — Що ти!.. Просто цікаво. Ось, наприклад, як Людожер княжича вбив, ти сам бачив, а інше вже тільки за слідами зіставив. Правильно?

— Ну?

— І як караван Людожер громив на власні очі теж не бачив?

— Я ж казав…

— От, — кивнув корчмар. — А народу цікаво послухати, як усе насправді відбувалося. І кому, якщо не самому Круглію, про те розповісти? Хіба не так?

— Гм... теж правильно.

  — Тоді в чому ж ти побачив кривду і шкоду твоїй честі, пане десятнику?

Раж задумався, але відповісти не зміг.

— Твоя правда, погарячкував.

— Ну от… Присідай до столу, не ображайся…

Я не надто зрозумів, куди саме Никифор збирався посадити княжого прапороносця, оскільки за столами вже було так тісно, що їсти і пити доводилося по черзі. Двом сусідам одночасно піднести руки до рота так, щоб не штовхнути одного, було просто неможливо.

— Шукаєш когось? — Зауважив моє вертіння Кузьма.

— Чічки не бачу… — брякнув я перше, що спало на думку.

— Так її й немає тут, — здивовано відповів хлопець. — Не годиться дівиці з мужиками за хмільним столом сидіти. Із пораненими вона залишилася. Каленику дуже погано. Тутешня травниця сказала, якщо цю ніч переживе, видужає. А ні — завтра й поховаємо. Шкода мужика. І чого вдома не сиділося? Золоті руки, бондар на цілу округу пошукати... Все хотів якесь дивовижне дерево побачити.

Хлопець ще щось говорив, але я вже його не слухав, бо Круглій почав свою розповідь.

— Важко та гірко мені згадувати те, що трапилося… — купець провів долонею по обличчю, ніби стираючи втому та скорботу. — Чотирнадцять чоловік вийшло зі мною з Білозір'я. І лише четверо прийшли до Гаті. Ніколи раніше не траплялося, щоб я втратив у дорозі більше двох-трьох обозників. Та й то, як правило, вони самі залишалися в чужих краях, вирішивши, що знайшли своє щастя. Отримавши від мене, як домовлялися, по гаманцю дзвінких монет на облаштування.

Тут Круглій, даючи присутнім час прикинути розмір «підйомних і добових», зробив вигляд, що в нього пересохло в горлі, чи то від сумних спогадів, чи то на згадку про загиблих, і потягся за ковшем. Жадібно відпив. Помовчав, з тим же задумливим виглядом. Потім тицьнув кулаком у плече Озара.

— Ні, не можу… Розповідай ти, старший. Бо мене щось на сльозу пробиває. Піду, на наших поранених гляну... як вони там.

Сказав, виліз із-за столу і пішов перевальцем до возів, залишивши приголомшеного Озара перед, розігрітими вином і завмерлими в передчутті цікавої розповіді, слухачами.

— Кгм, кгм… — прокашлявся старший і теж потяг до себе чашу.

А що, все вірно, не рий яму іншому. Молоток Круглій, спритно вивернувся. Якщо щось, після, не зовсім правдою виявиться, то він і ні до чого. Купецького слова не порушував. Ну, а з обозника — що візьмеш. Хто не знає, що вони заради компанії сім верст до небес наплетуть... і все лісом.

— Отже, так сталося… — Озар рішуче підвівся і заговорив твердим, впевненим голосом. — Вечоріло вже. Ми якраз на нічліг галявину собі вибрали. Ліс, адже він на місці не стоїть, і та полянка, що минулого року затишна та пригожа була, дивишся — нині ожиною та будяком заросла. А то й тернові кущі казна-звідки повилазили. Добре дивитися треба, особливо, якщо смеркає, а відповідного місця, щоб табором встати, все не видно. Воли і ті вже втомилися. З кроку ще не збиваються, але сапають уривчасто, нервово… ледве плетуться…