Розділ 31

Досить широка вулиця, достатня щоб без лайки та мордобою могли роз'їхатися два вози, звернула від воріт праворуч і плавною дугою поповзла вглиб селища. Залишаючи праворуч якийсь присадкуватий будинок з плоским дахом, велику комору і довгу, крита очеретом будівлю, судячи зі специфічного запаху — стайню. Потім ще одну комору, приблизно на метр підняту над землею на палях. Ліву сторону займали, звичайні п'ятистінки, зібрані з цілісних стволів, на фундаменті з дикого каменю. Хати не тулилися до купи, а поважно дивилися через низький тин, на вулицю виносними ґаночками і невеликими вікнами, кроків через двадцять один від одного. Світло в віконцях не горіло, а де-не-де вони взагалі були прикриті глухими віконницями.

Загалом, нічого дивного. А чим ще займатися у темряві, без радіо та телебачення, не кажучи вже про комп'ютери та ігрові приставки, як не сни розглядати? Ось і вкладаються люди на відпочинок разом із сонцем. З ним же і встають. Тобто приблизно о двадцять два відбій і о четвертій тридцять ночі (язик не повертається такий досвіток ранком назвати) — підйом! Жерсть! Нормальний городянин мого віку з майбутнього століття тільки дому з вечірки збирається. Тим більше, влітку.

Почувши про Никифора, я очікував, що обоз поверне в один із таких присадибних дворів. Ще подумав: «Як усе це купецьке господарство, там поміститься?» Але, виявилося, що так називався заїжджий двір.

«У Никифора».

Власне, самому Никифору напевно належав тільки просторий будинок з прибудовами, тому що великий пустир, від ґанку і до частоколу стіни городища, не був відокремлений жодною огорожею. Тільки й того, що з далекого краю площі, над колодязним зрубом задирав ніс «журавель», а в різних місцях була вкопана конов'язь і міцні, довбані жолоби — напувалки та годівниці для тварин.

У конов'язі, обмахуючись хвостами, нудьгувало кілька нерозсідланих коней. Пара, судячи з кольору попон, князівських, а ще п'ят — чужих. У тому сенсі, що таке поєднання кольорів мені поки що незнайоме. Решту, я про коней загону з Білозір'я, мабуть, вигнали в нічне. Отже, назад десятник Раж не поспішає. Мабуть, гатчани, як і раніше, щедро пригощають оповідача. Або він таки вирішив дочекатися обіцяного застілля від купця. Так що Озерянський прапороносець, з великою ймовірністю, підпадав під категорію не тільки негідників та брехунів, а ще й жмотів!

Як сказав класик у відомій кінокомедії: «Хороша людина… Сільничку спер… І не погордився!..»

Схоже, завсідниками «У Никифора» були не лише люди.

Воли самі, без будь-яких понукань і додаткових «цоб-цабе», впевнено затягли вози в дальній кут пустиря, вставши в один ряд, як солдати на плацу. Похльостуючи ліниво китицями хвостів по боках і нетерпляче косячись на обозників. Мовляв, гей, люди — ми своє зробили, то давайте, розпрягайте вже. Напоюйте і годуйте. Чого бабраєтесь?

А круторогий, чорний, як смола, дужий ватажок, з яким не всякий тореадор ризикнув би вийти на арену, якби не специфічна операція, що додала тварині миролюбства, озирнувся на замкнені двері корчми і трубно заревів. Точнісінько пором, що підходить до причалу. Типу: Я не зрозумів! А де оркестр, квіти?! І про всяк випадок видав повторний гудок. У сенсі — мукання.

— Правильно, Круку, — схвалив Озар. — Буди ледарів. Сонце тільки закотилося, а ці лежні вже дрихнуть. Ні, щоб гостей вітати. Никифоре! Розтуди-туди! Спиш, чи що?

— Чого репетуєш? Приїхав, то розпрягай, і всередину йди... Ноги не несуть чи дверей не бачиш?

На ганок корчми вийшов міцний, щільно збитий, але суттєво перегодований чоловік. Оперся виступаючим животом об перила ганку і із задоволенням почухав п'ятірнею широкі груди.

Мабуть, один з довжелезної низки Никифорів, що заправляли тутешнім заїжджим двором. Це я до того, що років корчмарю, на вигляд, не більше тридцяти, а будинок, судячи зі стану стін та даху, не лише молодість, а й розквіт свій давно пережив.

— Ось тобі й здрастуйте... — від такої «гостинності» Озар навіть здивувався. — Гей, хазяїне! Ти що — перебрав, чи ще від учорашнього не проспався? Гроші зайві з'явилися? То ми зараз до Аарона Косого голоблі розвернемо.

— Та хоч до біса лисого… — байдуже відповів пузань, демонстративно позіхаючи і навіть не намагаючись розглянути, з ким говорить. — У мене й так горошині нема де впасти. За той час, що Білозерський десятник тут байки травить, усе, що було в льоху, та на горищі, слухачі вижерли й вихлебтали... А нові припаси тільки завтра прибудуть. Тож, якщо хочете — розташовуйтеся просто у дворі, а ні — так і провалюйте. Можу запропонувати тільки воду з колодязя і… вогнище, якщо вечерю приготувати собі захочете.

— Гм, — потер перенісся старший обозник. — Батько твій розумніший був. Втім, чому дивуватися, якщо нянька тебе в п'ять років якраз із цього самого ґанку й упустила. Думали — вб'єшся, а ти вижив. Тільки голівонька трохи зім’ялася. Ну і мочив ліжечко років до десяти, але це не має значення. Може, тобі так подобається?

— Дядьку Озар? — ніби прокинувся здоровань. — Це ви?

— Якщо цигани не підмінили в дорозі, то він самий. Але ти, Никифоре, не турбуйся. Ми зараз підемо… А ти — теє… стій на ганку і двері притримай. Думаю, коли народ дізнається, що в корчмі Аарона сам гість Круглій розповідає правду про Людожера, вони звідси, як стрижі, помчать.

— Гей, гей! — занепокоївся господар заїжджого двору. — Навіщо до Аарона?.. Я ж не знав, що це ви. Хресний, вибачте дурня, заради бога. Та я зараз усіх цих п'яниць геть вижену, а вам місце звільню. Почекайте трохи! Я миттю!