Розділ 29

Подивившись убік возів, купець махнув рукою, зграбастав плетінку з вином і смачно приклався до шийки. Пив довго, наче мандрівник, що натрапив у пустелі на оазис. Зупиняючись, переводячи дух і знову припадаючи до джерела животворної вологи. Я чужі ковтки рахувати не привчений, але за суб'єктивним відчуттям, прийняв Круглій ніяк не менше двох літрів, перш ніж відставити сулію і задоволено витерти долонею рот.

— Ф-фу… здається, полегшало… — він задумливо глянув на ємність. — Ні, годі, треба ж і міру знати, — а потім простягнув сулію мені. — Ковтни. Гарне вино. А якщо відкоркували, то й допити треба. Все одно прокисне…

Логічно.

— Ти мені тільки на одне запитання дай відповідь, Степане… — Круглій почекав, поки я передам сулію Озарові. — Якщо про все одразу говорити не хочеш…

Вино, до речі, і справді виявилося чудовим. За смаком і міцністю ближче до напівсолодкої «Хванчкари», з присмаком малинового меду, а за терпкістю — як налив з терну.

— Запитуй.

— Княжича ти вбив?

— Так.

— Навіщо?

Кругле друге запитання постав ніби ненароком, навіть не дивлячись у мій бік. Мовляв, якщо промовчиш, я слова дотримаюсь і далі розпитувати не стану. Але мені й самому вже хотілося виговоритись. Бо ж власні версії того, що відбувається, були туманніші, ніж сузір'я Андромеди.

— Вийшло випадково. Він зі своїми воїнами сидів у засідці. Я ненароком на них натрапив. Бачу — пара лицарів б’ється між собою, а третій — чекає на зручний момент, щоб переможцю в спину вдарити. Ось і стукнув його по голові. Ну щоб розпитати… Та сили не розрахував.

— Раж казав: долонями в коржик сплюснув, — уточнив Озар.

— Брехав десятник, — відмахнувся купець. — Я за всі роки, що його знаю, правди більше двох слів поспіль жодного разу не чув.

— І про Мару-травницю він теж брехав? — Уточнив старший.

— Коли бабуся мене відправляла в дорогу, то була жива і здорова, — кивнув, підтверджуючи його здогад. — Що згодом сталося, того не знаю. Може, десятник просто брехав, для більшого остраху, а може — і справді стратили. Вона казала, князь сильно розсердився. Міг у гарячці і наказати вбити, якщо вирішив, що чудовисько вона прикликала.

— Про знахарку потім, — купець жестом зупинив охоронця і, знову беручись за плетінку. — Розкажи, Степане, мені про той поєдинок. Все що запам'ятав. Скільки їх було, у що одягнені?

— Добре.

Я заплющив очі, пригадуючи, і якомога докладніше почав описувати картину бою.

— Зрозуміло… — за кілька хвилин зупинив мене Круглій. — Приблизно так я й думав. Не чекаючи, поки прекрасна Несміяна зробить вибір, старші Ольгердовичі вирішили самі обрати гідного. Ну, а Вітовт, як завжди, захотів зробити мудро. І все б склалося саме так, як коротун придумав, якби не, гм… людожер…

Купець уважно оглянув мене з ніг до голови, як циган коня, щойно пальцями в рота не поліз, і знизав плечима.

— Одного я не зрозумію… Ні, на вигляд ти, звичайно, хлопець міцний. Але, як не крути, а на такого богатиря, який може з одного удару лицаря, як муху розчавити, не схожий. Ну, анітрохи не схожий.

— А як же отаман розбійників?

— Тут інше, — Круглій ковтнув із сулії в більш ощадному режимі. — Пробач, але я краще за багатьох знаю обладунок княжича Вітовта. Сам його з Гішпанії привіз. Розумно зроблений... Його не те що кийком, бойовим молотом з першого разу не проймеш. Оглушити — так, можна. Але щоб убити… Не сходиться розповідь…

Він пожував губами і ще раз ковтнув вина. Потім простягнув плетінку мені, відводячи при цьому погляд.

— Вибач, Степане. Обіцяв не розпитувати, а сам… Гірше дізнавача напосівся.

— Це ви вибачте мені, — я промочив горло і передав ємкість Озарові. — Я не обманюю, але тільки моя правда така, що повірити в неї непросто буде. От і не наважуся ніяк: говорити чи промовчати.

— Шила в мішку не приховаєш… — хмикнув Круглій. — А що до віри твоїм словам… Знаєш, Степане, де ми з Озаром тільки не побували з караваном, за ці роки. І в інших місцях таке бачили, що й у казку не впхнути — одразу оповідача у брехні звинуватять. Так що, не сумнівайся — вважаєш нас гідними довіри — викладай начистоту. Ну, а сумніваєшся — промовчи. Ми образи не затаїмо. Так, Озаре?

— У кожного знайдеться своя таємниця, — знизав плечима той і посміхнувся. — Коли митар і дружина про все знають, життя стає менш радісним і приємним...

— Дружинники Вітовта справді бачили велетня.

— Такого, як Раж казав? — Круглий розвів руками спершу вгору, а потім — убік.

— Я не міряв. Але вище і здоровіше за мене теперішнього рази в півтора-два, це точно.

— Цікаво. І куди ж воно поділося, це чудовисько величезне? — погляд купця перебрався на пакунок зі шкірою білого ведмедя. — Блохи на смерть закусали?

І поки я думав: як краще відповісти, він сам підказав мені вихід.

Круглій глянув на мене, трохи схиливши голову на бік.

— Точніше… Одна-єдина блоха!.. Але дуже кусюча, бо прискакала до нас із далекої варварської країни? І якщо голову сивого ведмедя не на плече покласти, а підняти.