Розділ 28

Ніхто не кричав: «Наших б'ють!», або «Ратуйся хто може!», як і «Ура! В атаку!". А тихо й злагоджено, наче проробляли це сотні разів, дядько Озар і молодий Кузьма впали ниць і жваво відкотилися в протилежні боки. Далі від багаття. Зникши з поля зору раніше, ніж я встиг хоч щось збагнути.

Біля розбитої братини залишилися тільки я, розгублено кліпаючи, і частково приголомшений купець.

Я — бо не знав, як правильно реагувати на подібну підступність. Ну, а Круглій через тимчасову нездатність рухатися.

Купець борсався на спині, як великий жук, мотав головою і лаявся, наче представник взуттєвої гільдії, що потрапив молотком по пальцю. Я й не підозрював, що можна так химерно зіставляти слова певного штибу. Релігійні і сороміцькі…

Зрештою йому вдалося знову сісти. Після чого Круглій насамперед зграбастав стрілу, що нокаутувала його, придивився і зло переламав держак. Склав уламки разом і переламав ще раз. Я вже приготувався стати свідком спростування старовинної притчі про прути і віник, але купець не став продовжувати розправу, а відкинув тріски вбік, ще раз вилаявся і промовив щось більш осмислене:

— А бодай тобі грець!.. Все, закінчилося терпіння! Ось де у мене її витівки! — купець наочно продемонстрував верхню межу свого терпіння, чиркнувши ребром долоні під бородою.

З чого випливало, що Круглій добре знає таємничого лучника. Причому стрілець цей — жіночої статі та з ближнього кола. Дружина, сестра, дочка чи племінниця... Двох перших я згадав скоріше для порядку — судячи з літ Круглія, в них уже далеко не авантюрний вік, а ось молодша дочка чи небога, цілком годилися для того, щоб періодично псувати нерви солідному чоловікові.

Молоду коханку я відмів одразу. Але не, через міцні моральні засади середньовіччя, а з суто психологічних міркувань. Не міг купець-мандрівник, що постійно ризикує товарами і життям обрати собі в таємні подруги щось химерне і непередбачуване. Таких чоловіків, після пережитих тривог і колотнеч, тягне до спокою та стабільності. М'якого дивана, збитим подушкам, мереживній білизні та фіранкам. Герані на підвіконні, фаянсовим кішкам на трюмо або камінній полиці, кавовому сервізу на білій, накрохмаленій скатертині... Дамі серця дозволено сидіти поряд, в'язати шкарпетки і віддано дивитися на предмет кохання, щебечучи про щось неймовірно важливе з її, жіночої точки зору і байдуже для чоловіка. Через що чарівний ротик так і хочеться заткнути… хоч би поцілунком.

Смішно. Мій пригодницький детектив явно набував рис авантюрної комедії.

— А ти що сидиш, як примерзлий? — Круглий дивився на мене з підозрою. — Звідки знаєш, що то не напад? Може, ти з нею в змові, а мене дурите? Навколо пальця крутите?

— Одна стріла.

— Ну і що?! — купець все ще не міг чітко мислити.

— Ніхто не поранений… Два рази не стріляти…

Блін, треба якнайшвидше легітимувати своє швидке вивчення мови. Я ж не спартанець. Курсів лаконічного спілкування не закінчував. Ось як мені, викласти думки, використовуючи конструкції із двох слів?

— Не ворог… Жарт…

Круглій проковтнув майже готову зірватися з язика чергову запальну фразу і замовк, уважно дивлячись на мене.

— Так, ти маєш рацію, Степане… — видавив із себе, трохи пізніше. — Вибач… — і, щоб не заглиблюватися у справжні мотиви, поспішив оголосити більш-менш слушну причину власної агресії. — Стільки вина пропало. Найкращого!.. І ритуал заново проводити доведеться.

— Навіщо? — я знизав плечима. — Ми цього хотіли. Боги бачили. Чули. Знають.

— Гм… — Круглій замислився. — Мабуть…

Його слова перервав галас, метушня та вигуки з того боку, де вишикувалися вози.

— Ну, що там у вас? — заволав купець. — Спіймали?

— Спіймали… — озвався Озар.

— Вона?!

— Хто ж іще… Кусається, зараза. Перестань… — пригрозив старший цілком серйозно комусь, ще невидимому звідси. — А то загнуздаю. Знаєш, як з норовистими кобилицями роблять? Ні? Можу показати!

Мабуть загроза подіяла, тому що метушня припинилася, і незабаром я побачив людей, що наближалися. Двоє з них — дядько Озар та Кузьма, тримаючи під руки, вели до нас третього.

На тлі розпаленого для поранених багаття можна було побачити, що таємнича незнайомка обозникам ледве по плече. Та й статурою набагато щупліша навіть за не дуже широкоплечого Кузьми. Але характером, дівчина, напевно, була міцнішою. Оскільки, навіть програвши, йшла, гордо задерши голову, наче на п'єдестал. Втім, якщо Круглій її батько чи дядько, то особливого героїзму в цьому немає. Зрозуміло ж, що не стратять. Максимум — відлупцює.

— От же Господь послав кару, — уже не так голосно і не так упевнено промовив купець і зітхнув. — Не збагну, що з нею робити? Казав же братові: Не бери за дружину хозарку. Знайся кінь з конем, а віл з волом. Що з того, що красуня писана — але ж кров чужа… і звичаї теж чужі.

— Та відпустіть ви! Не втечу… — знову заборсалася дівчина, коли до нас з Круглієм залишалося всього з десяток кроків. — Що ви мене, як шкідливого кота за шкірку тягнете?

— Так ти, вона і є, — поблажливо пробурчав старший, проте відпускаючи полонянку. — Шкодлива… Тільки не кішка, а дурне кошеня. Це ж треба здогадатися: у рідного дядька стрілу пустити. А якби вбила?