Розділ 27

— Не розумію…

Я прибрав найтупішого вигляду, який тільки зміг на себе напустити.

— Я порушити закон?

— Цього я поки не знаю, — знизав плечима Круглій. — Але якщо ти, хоч якось, причетний до смерті княжича Вітовта — боюсь, про закон можеш забути. Навіть якби в тебе знайшлося чим заплатити віру. Князі за рідну кров золотом не беруть, лише життям убивць. Щоб іншим не кортіло. Або — містами… — останні слова купець пробурмотів ледь чутно, наче нагадуючи про щось собі.

Чорт, чорт і чорт! Що мені робити? Продовжувати зображати недалекого здорованя, який уперше в житті з Карпатських полонин спустився до людей, обміняти трембіту на сіль та сірники, і дізнався, що радянської влади більше немає? Як, втім, і ніякої іншої теж...

Допоміг вибрати правильну лінію поведінки все той же Круглій.

Купець не міг вивчати психологію через відсутність такої науки, але розбирався в ній як би не краще за багатьох дипломованих фахівців мого часу.

Не дочекавшись відповіді у відведений термін, він усміхнувся, невимушено покинув зону протистояння, підсів до мене збоку і поклав руку на плече. Дивлячись при цьому просто в очі.

— Так, ти маєш рацію, Степане. Поки ми не випили з тобою братини, повної довіри між нами немає. Але я готовий це зробити хоч зараз. Скажи, чи приймеш ти моє вино, мою кров та мою дружбу?

Ось тобі бабця та Юріїв день! Схоже, купець пропонує не більше, не менше як стати його побратимом! Що на Русі, та й не тільки в ній, завжди вважалося найвищим проявом спорідненості та довіри. Брат чи друг можуть зрадити, побратим — ніколи. І відмовитись від такої пропозиції — завдати людині смертельної образи. Гірше, ніж в обличчя плюнути!

Тож роздумувати не можна. Та й нема чого, якщо чесно. Побратим купця, що у ранзі гостя — це не дикий варвар з невідомих країн. Це вже рівень у соціальній драбині. І чималий!

— Прийму з вдячністю... Якщо вважаєш, що я гідний такої честі.

— Гей, хлопці! Несіть сюди братину! — замість відповіді обернувся Круглій до Озара та Кузьми.

— А ти не занадто поспішаєш, Круглею?

Старший не сперечався з купцем, але й не схвалював поспішного рішення.

— Скажи, Озаре, скільки ми з тобою разом дорогами ходимо?

— Ніби сам не можеш порахувати, — пробурчав той. — Але коли спитав — то багато… Як підперезався мечем, так і найнявся.

— Це ти в саме яблучко поцілив, — кивнув Круглій. — Саме так: рахувати і думати — мій привілей. І тому, що я це добре вмію, ми ще жодного разу без прибутку не поверталися.

— Ну так, — відбуркнув Озар. — А як же той випадок...

— Вкусив... Тільки ти забув, що то був мій другий самостійний похід, — перебив Озара купець. — Тоді я був молодий і дурний. Он як Кузьма зараз у порівнянні з тобою. З того часу багато води витекло. Я навчився дечому і зараз, не хизуючись, можу стверджувати, що трохи розумію і знаюся на купецькій справі. А головне — розбираюся в людях.

— Що ж, може, ти й маєш рацію, — здав старший. — Є в цьому хлопцеві щось… Незвичайне.

— Ну, так, — простодушно втрутився в розмову Кузьма. — Звичайно є. Він же варвар!

Чоловіки переглянулись і засміялися. Напевно, зрозуміли, що самі не надто відрізняються міркуваннями від юнака. Просто той ще не вміє так добре ховати свої думки. А насправді…

— Гаразд, Круглею, будь по-твоєму, — Озар розвернувся і попрямував до возів.

— Дай то Бог, — перехрестився купець, дивлячись на мене. А потім додав трохи тихіше й убік. — Дай то Бог… Але, відчуваю, не помиляюся…

Мені б його впевненість. Адже побратимство, як братина, — з двома ручками. Він у мені щось роздивився допитливим купецьким поглядом, а що я про торгового гостя Круглія з Білозір'я знаю? І вже беру на себе такі зобов'язання? А раптом він зовсім не такий, як здається… Хоча, якщо за сукупністю наявних спостережень…

— Я бачу, Степане, що ти в деякому сум'ятті перебуваєш?

— Ні, але…

Красномовно. Нічого не скажеш. Зате точно відображає мої думки.

— Напевно, традиції наших народів схожі, але не до кінця, — кивнув Круглій, мабуть, таки зумів щось зрозуміти з мого мукання. — Дозволь пояснити, бо ти зблід, геть як шкура людожера… Ха-ха-ха…

Круглій дружньо тицьнув мене кулаком у бік.

— Я пропоную тобі розпити з нами «малу братину», похідну. Не з молоком, а вином. Що зробить нас побратимами на час цього походу. А прийняти «велику» братину чи покинути товариство — вирішуватимеш, коли додому повернемося.

— Он як?..

Ну, це значно спрощує ситуацію. Таку «союзницьку» угоду я можу підписати. Сам у попутники набивався.

— А у вас інакше? — поцікавився купець.

— Так. Інакше, — кивнув я. — Один раз. Назавжди…

— Суворо, — оцінив Круглій. — Отож я дивлюся, ти як просватана дівчина, зніяковів, — зареготав добродушно. — Начебто й відмовити людям незручно, того дивись: до старості в дівках засидишся, але й інший серцю милий. Не переймайся, Степане… — слідом за першим, пішов другий тичок під ребра. — Буде в тебе час і до «нареченої» придивитися, і ближче познайомитись.