Розділ 26

Впіймавши на собі погляд Круглія вдруге, я зрозумів, що настав час гострити лижі. Дуже багатозначним той був. Але, пам'ятаючи, що вся дурна біганина, метушня та інші незрозумілі речі в нескінченних мильних операх починаються після того, як головний герой робить висновки передчасно, не дослухавши до кінця, що кажуть інші персонажі, — вирішив дочекатися завершення розмови.

Зібрався, готовий будь-якої миті схопитися та дременути в хащі, і завмер, перетворившись на слух. Пчихни хтось поруч, зірвуся з місця, як на олімпійському спринті.

— А як воно виглядало, чудовисько? — замість обіцяної розповіді знову спитав купець.

— Я ж уже говорив. Величезне! Не слухав ти мене, чи що? — уражено промовив Раж.

— Це не розмір. Дерево, он, теж велике... Що з себе представляє? На що схоже?

— А-а, — зрозумів десятник. — Найбільше на здорового ведмедя, коли той на задні лапи встане. Але, чи то білого забарвлення, чи сивого…

— Точно! Все сходиться! — купець вигукнув ці слова таким тоном, що я ледве зумів змусити себе зберегти нерухомість. — Біла була у того чудовиська шкура. Щоб мені з цього місця не зійти! Я її добре роздивився. Можеш не сумніватися — біла!

— Де?!

— Та тут же… — купець зменшив гучність і продовжив спокійніше. — Точніше, в одному переході звідси. Вчора… Воно як вискочить із кущів. Мабуть, вола хотіла поцупити. Мої парубки кинулися на нього з мечами. Та куди там цуцикам проти такого здоровезного звіра. Як махнуло кийком, так п'ятьох і поклало на місці. А поки інші зрозуміли, що в такий спосіб з ним не впоратися, чудовисько ще двох убило і багатьох покалічило.

«От зараза! Яку байку вигадав. Це ж він спеціально від мене підозру відводить! Сам сто пудів здогадався, про кого розмова — а не видав! Добро пам'ятає. Або інші які види має? Так це дарма — на мене десь сядеш, там і злізеш…»

— І як же ви від нього відбилися.

— Здогадалися за луки схопитися... А воно коли стріли на себе націлені побачило, так відразу і дременуло в ліс.

— Сходиться! — схопився на ноги Раж. — Все точнісінько!.. Від нас воно теж втекло, тільки-но лучників побачило. Розумна, звірюга. Розуміє, що від стріли йому не ухилитися. Пощастило вам!.. А в тих, видно, луків не було…

— Це в кого? — зацікавився Круглій.

— Та ми тут, по дорозі натрапили… Страшне місце. Мабуть, на наше чудовисько розбійники здуру напали. Чи воно саме зголодніло?.. Загалом, там звірина лісова вже добре попрацювала, до ладу й не зрозуміти нічого по останках. Але, дюжини три, не менше людожер цей уклав.

— Чому, людожер?

— А навіщо йому ще нападати? І голови відривати? Напевно мозок виїдає.

— Тьху, — сплюнув купець. — У розбійників, що теж голів не було?

— Все може бути… — вагомо кивнув десятник, але божитися не став.

— Трясця! І звідки така напасть у тутешніх місцях взялася?

— Якби то знати… — зітхнув Раж. — Не інакше як Господь випробування наслав... за наші гріхи тяжкі. Повернуся до Білозерська, насамперед до причастя схожу. Треба, треба про душу пам'ятати.

— Слухай, десятнику... — торкнув його за рукав купець, ніби щойно збагнув. — А поїхали завтра далі разом. До Гаті вже рукою подати. А я тебе і твоїх хлопців у тамтешній харчівні добре пригощу. Та й церква у них там теж є. Всі разом до ранкової молитви і сходимо.

«Молодець! Я не зрозумів би. А десятник точно запідозрив би щось, якби не попросив купець охорони. Зате тепер, все як повинно бути, все розумно».

— Ні, гість Круглій, вибач. Не гнівайся, але в мене інша служба. Поки ми з твоїми волами до Гаті доплетемося, я вже звідти до Білозерська повертатимуся. Якщо людожера проклятого не знайду раніше. Тут він десь! — скреготнув зубами княжий прапороносець. — Я його нутром чую!

«Ось так і наживають кровних ворогів. А, питається, що особисто йому я зробив поганого?»

Десятник у серцях, навіть ногою тупнув.

— Гей! Хлопці! Досить прохолоджуватися! По конях!

Дисципліна у княжій дружині на рівні. Майже як у комедії «Іван Васильович змінює професію». Не встиг десятник наказ віддати, як ратники вже в сідла пострибали, ноги в стремено вставили і готові заспівувати похідну пісню.

— А може, все ж… — продовжив Круглій. Не дуже переконливо, але й не випадаючи з образу.

— Та не бійся, купець! — верхи до десятника повернулася колишня зарозумілість. — Позаду тебе чисто. А попереду, якщо і є якась засідка, то ми всіх розлякаємо. Доберешся до Гаті, як Імператорським трактом. Ну, а як раптом що, зустрінемося там і обговоримо твою пропозицію, про спільну трапезу… Га-га-га…

Загін «людоловів» поскакав далі, а Круглій, провівши їх глузливим поглядом, поманив до себе Озара і Кузьму. Щось шепнув охоронцям, так тихо, що я не почув. А потім всі троє рушили в мій бік.

«Угу. Зважаючи на все, намічається розмова на чистоту. Ох, не вчасно. І що накажете робити? Тупити і усього зрікатися? Мовляв, я — не я, і шкура не моя. Або покластися на долю і спробувати порозумітися з цими людьми. Адже не чужі ми тепер — в одному бою побували. А життя — хоч врятоване, хоч спільно відібране у ворога, об'єднує не гірше за рідну кров. Усю правду, звичайно, розповісти не вийде — але дещо можна й привідкрити.