Розділ 25

Тупіт долинав все виразніше, а там і вогні замиготіли.

— Обійшлося, — полегшено зітхнув Круглій. — Зі смолоскипами скачуть.

Я не зрозумів, чому розбійники не можуть підсвічувати собі дорогу, але не став розпитувати. Як для варвара, я сьогодні вже й так забагато інформації отримав.

— Хто такі?! — перший вершник притримав коня за двадцять кроків від нашої галявини.

— Сам ким будеш, щоб питати? — обізвався Круглій.

— Десятник Раж! Прапороносець князя Мстислава Білозерського! — гордо відповів той.

Але я вже й сам упізнав усюдисущого сина Малка. По осиному забарвленню плащів і кінських попон. А головним чином, за манерою спілкування.

— А що, пане десятнику, князь Мстислав тепер на дорозі полює, що ти вночі на купецький обоз наскакуєш, як тать?

— Но, но! — звично зірвався ратник. — Та за такі розмови...

Круглій кинув у багаття оберемок хмизу, і поки полум'я проривалося нагору, виступив уперед.

— Гість Круглій?! — коли вогонь спалахнув з новою силою, висвітливши купця з ніг до голови, в голосі нахрапистого прапороносця поменшало пихатості. — Гей, хлопці! Тут свої!.. Привал! Коней не розсідлувати. Попруги послабити.

Віддавши розпорядження, Раж зістрибнув з коня і підійшов до купця.

— Здоров будь, гість! Біля багаття погрітися дозволиш?

— І тобі не хворіти, воїне, — кивнув у відповідь Круглій. — Сідайте. Місця не шкода. Що трапилося? Чого вночі по лісі гасаєте, як ошпарені?

— А ти коли із Білозір'я вийшов? — не поспішаючи з відповіддю, у свою чергу спитав десятник, повільно обминаючи вози і придивляючись до людей, що лежали на них. Вночі в лісі сире повітря внизу стелиться, що для ран небезпечно. Тому поранених залишали спати на возах, поверх вантажу.

— Ну, вважай, п'ятий день у дорозі… — знизав плечима Круглій.

— І нічого дивного з вами за цей час не було?

— Я тебе не зрозумію, десятнику? — тепер прийшла черга купцеві показувати характер. — Ти ж ще не осліп, Раже? Сам усе бачиш. То навіщо питаєш з каверзою?

— Вибач, гість, — повинився десятник. — Біда в Білозір'ї сталася, от я й сам не свій.

— Ну, то сідай до вогню, та й поговоримо по-свійськи, — махнув купець рукою у бік багаття.

— Можна, — кивнув той. — А й справді, не чужі ми.

І тільки після цього жесту всі ожили. І охоронці обозу, і Білозерські ратники. Мабуть, все ж таки не до кінця довіряли один одному люди, що ось так, ніби випадково, зустрілися в лісі вночі.

Десятник церемонно зачекав, поки сяде господар, і лише потім зайняв місце біля багаття. Не забувши при цьому посунути меч так, щоб його було зручно вихопити будь-якої миті. Але після того, як Раж вільно розпустив пояс, я зрозумів, що навряд чи це з його боку додаткова обережність. Швидше, одна з навичок досвідченого воїна, які отримуєш, якщо вдається пожити досить довго.

Воїни, що супроводжували княжого прапороносця, розійшлися навколо галявини і по обозу, напівголосно перемовляючись зі знайомцями з охорони каравану.

— То що там у вас трапилося? — нагадав купець. Досить безцеремонно, як можна було здогадатися з десятника, що незадоволено скривився.

— Чудовисько небачене в наших краях з'явилося, гість. Ось що…

— Іди ти, — недовірливо покрутив Круглій головою.

— Їй, Богу, не брешу! - перехрестився Раж. — Ростом вище за міський сажень* [*приблизно — 2м 85 см] буде. У плечах самого себе ширший.

— Здалося, мабуть, комусь… з перепиття?

— А ось жартувати не треба, купець, — посуворішав десятник. — Навіщо наклеп зводиш? Я на власні очі бачив, як воно княжича Вітовта, неначе муху прихлопнуло. Вискочив із лісу, зробив ось так, — воїн плеснув у долоні. — І сплющило лицаря в млинець разом із обладунком! Зрозумів?! А крім мене цей жах ще два десятки воїв зріли. Збрехати не дадуть.

— Чого ж не відбили княжича?

— Тут схибили, — опустив голову Раж. — Здивувалися сильно... Усього на мить розгубилися. А воно сунуло Вітовта під пахву, як поліно, і зникло в нетрях.

— А за слідами хіба не шукали? Якщо чудовисько таке величезне, як ти кажеш, воно має не те що стежку, просіку за собою залишати.

— Ходили, а як же… — кивнув прапороносець. — Довго блукали лісом. Мабуть, зі сліду збити намагалося. Але ж ти знаєш нашого Третяка. Він рибу у воді знайде. Тож і чудовиську втекти не вдалося. Не хотіло, а все одно вивело нас до хати Мари.

— Лісова відьма? — пожвавішав Круглій. — Невже це справа її рук? Дивно? Начебто, не помічали раніше за травницею непотребу такого.

— Тепер уже не дізнаємося… — знизав плечима Раж. — Знайшли ми на обійсті лише два розтерзані трупи. Княжича та старої!.. Обидва тіла обезголовлені. Але голови їм не відрізали, а відірвали.

«От же, гад, бреше і не почервоніє. Це треба, таку страшилку вигадати, щоб власне боягузтво виправдати. Невже весь розрахунок на те, що поки купець із далеких країв повернеться, будь-що трапиться може? Чи, коли я пішов, вони повернулися і вбили Мару? Дізнавшись правду? З цих станеться…»