Розділ 24

Купець сів навпроти. Витяг з-за пояса квадратний шматок квітчастої тканини, найбільше схожий на жіночу косинку. Ну, або на велику носову хустку. Хоча сильно сумніваюся, щоб тут уже почали замислюватися над питанням: як культурніше сякатися? Швидше, шийна. Або як у ковбоїв, щоби обличчя від куряви закривати. Ні, нісенітниця… Який у нас пил? Не прерії і не пампаси... Тут куди більше болота ніж куряви.

Круглій розстелив шматок тканини, невизначеного призначення, між нами і висипав на неї жменю монет. Долонею розгладив гірку, що утворилася, так що монети лягли одним шаром, і тицьнув у них пальцем.

— Це гроші.

— Я знаю... Ти давав.

— Знайшов, про що купцю нагадувати, — посміхнувся той. — А скільки тут, яка сума?

Гаразд, тупити, то тупити на повну.

Я простяг руку і вказівним пальцем почав по одній відсувати монети вбік, не роблячи між ними відмінностей. Ніби не помічав, що їх там щонайменше п'ять різних видів за розміром, матеріалом та формою. Бурмочучи при цьому: «Один, два, три…» Роблячи між словами довгі паузи і морщачи чоло, немов згадуючи. Між «шість» і «сім» я задумався особливо довго. А на «десять» спікся остаточно. Почухав підборіддя, подивився на розчепірені пальці обох рук, наче перевіряв: чи всі на місці. Потім кивнув, впевнено промовив «десять» і почав будувати другу купку. Розпочавши новий відлік.

— Достатньо, — зупинив мене Круглій. — Приблизно, зрозуміло. Рахувати ти вмієш. До десяти. І якби це були… — він озирнувся, — наприклад, жолуді, то я навіть похвалив би тебе. Але, це… — він повчально підняв перст, — гроші! І рахувати їх треба зовсім інакше.

Купець вправно посортував монетки на три купки, за матеріалом виготовлення. Найбільша гірка вийшла з монет різної конфігурації, але темно-коричневих, майже чорних, як одяг і руки селянина. Друга купка складалася з квадратних і овальних монет — світліших, сірувато-сталевих — в тон озброєнню та обладунку ратників. І окремо від усіх них купець неквапливо виклав парочку жовтувато-червоних кругляшів, які лише виглядом викликають до себе повагу. Як ризи священика, чи мантія.

— Ну що? Які з них тобі більше подобаються? — посміхнувся він.

Я без роздумів вказав на золоті. А чого, варвари завжди були ласі на яскраві речі.

— Маєш смалець в голові, — схвалив Круглій. — Ці два талери тут найцінніші. Вони удвох коштують більше, ніж усі інші копійки та гроші… — він показав на гірку темних монет — і рублі чи шилінги, — палець перемістився у бік сірих, — разом узяті. Назви запам'ятав? Повтори.

Я слухняно повторив.

— Добре. Тепер поговоримо про цінність монет. І ти зрозумієш, чому я сказав, що два золоті дорожчі за цілу купу мідяків і срібла.

Кругліший став розкладати монетки на купки більш осмислено, рівно по десять у кожній. Чого, власне, і слід очікувати. Я краєм вуха слухав його пояснення, щоб не пропустити моменту, коли він підійде до купівельної спроможності монет. Тобто тому, що для звичайної людини найважливіше: скільки і чого можна придбати в обмін за свої кровні. А сам тим часом думав, що ось навіть у іншому світі все одно спочатку прийнято десяткове числення.

Ну, і правильно, що може бути простіше, ніж загинати власні пальці? І що б там не говорили прихильники дванадцятиричної системи обчислення про її виникнення, внаслідок підрахунку фаланг на одній руці великим пальцем тієї самої руки — мені здається, це вже підгон фактів. Бо ускладнює процес.

А якщо тикати у фаланги вказівним пальцем іншої руки, що набагато зручніше та наочніше, то вже їх виявиться не дванадцять, а чотирнадцять. Навіщо іншою рукою? Та хоча б тому, що іноді вважати доводиться не лише «в умі», а й демонструючи отриманий результат ще комусь.

І збитися при перерахуванні фаланг простіше простого. Тоді як загнутий палець із ним же, тільки випрямленим навіть сліпий не сплутає. Це я до того, що, можливо, першу арихметику на Землі ввели в ужиток істоти з шістьма пальцями?

Гаразд, про це якось іншим разом. Бракувало мені ще інопланетних проблем для повноти вражень. Та й Круглій якраз перейшов до тієї частини лекції, яку не варто пропускати.

— За один гріш чи копійку, — купець показав мені викарбувану на аверсі монети одиницю (до речі, арабську!), а на реверсі щось затерте, віддалено схоже на спис, поперек щита… — можна купити половину хліба, десяток яєць, дві головки капусти чверть кругу сиру. За дві — невеликий шматок сала чи шмат м'яса. За п'ять – курку.

— Ніж? — я показав пальцем на його кинджал. — Скільки?

— Від якості металу та майстра залежить, — трохи подумавши, відповів той. — Але менше шилінгу не буде. Залізо дороге.

Угу. Із цим зрозуміло. У першому, так би мовити, наближенні.

— Кінь?

— Ну, ти й спитав, — розвів руками Круглій. — Мерин? Жеребець? Кобила? Жереба чи ялова? Порода? Вік? Вишкіл?

— Щоби їхати…

— Ага, — реготав той. — Два слова і все зрозуміли. Ну, не зовсім беззубу шкапу, а такого коня, який під твоєю вагою через милю не впаде, але й чвалом не пуститься, хоч прибий — за п'ять шилінгів, тобто пів талера, сторгуєш. Дешевше не віддадуть. Простіше окремо шкуру продати, кістки на мило, та й м'ясо, якщо промаринувати, в ковбасу пригодиться.