Розділ 23

Три речі чоловіки можуть спостерігати безконечно. Як горить вогонь, тече вода та працюють жінки… Спроба гумору. Але, проте, відмазку ми собі знайшли для такого приємного проведення часу геть забійну. Достатньо прийняти зручну позу, підперти кулаком щелепу, щоб не відвисала і не дай Боже, навіть випадково не захропіти, і все: ми вже не просто шлангуємо, тобто споглядаємо світобудову, а — думаємо, мислимо і розмірковуємо!

Змінивши на посту Озара, насамперед сунув у багаття товщу гіляку, а потім відійшов за межі освітленого кола і вмостився під стволом дуба. Це я по великій кількості жолудів визначив, поки сів. Якийсь час помилувався грою полум'я, подивився на зірки... До речі, більші та яскравіші, ніж на Батьківщині. Ось тільки не згадав, що це означає. На дощ чи навпаки — на погожий день?

А може, тутешні широти пролягають на південь... чи на північ? Краще б на південь. Спеку я теж не люблю, але проблем вона завдає менше, ніж тріскучі морози. Особливо бомжам, до яких я міг себе зарахувати з повним правом. Втім, аж занадто холодно тут бути не могло, інакше ліс вимерз би.

Трясця, скільки не міркуй і не класифікуй наявну інформацію, а ясніше в голові не стає. Тяжка доля потраплянця…

Ну чому, у романах, вони завжди, у два прихлопи, три притопи стають володарями доль, отримують цілу купу бонусів. Потім їх передають з ліжка в ліжко ельфійські принцеси та інші, прекрасні та щедрі на пестощі перші красуні королівств та імперій. І неодмінно з шовкових простирадл на атласні. Жах... Навіть не знаю які з них більш слизькі і незручні для... Втім, пісня не про те.

Хоча як сказати. Адже на рольовку я теж поїхав з вельми певною метою. Зблизитися з рудоволосою дівчиною на ім'я Іра. А що в результаті? Та нічого… Ціль не досягнута, і всі гормони залишилися при мені. Ги, а ось цікаво: коли я був більшим, вони теж були більшими? Не глянув... Не до того було.

«Тьху!.. Хто про що, а вошивий про лазню. Охолонь. Тут, майже як у старому кіно «Дожити до світанку», а ти про дівок думаєш. Краще скажи: далі, що робити збираєшся? Так і будеш у шкурі варвара на півставки охоронцем працювати, чи щось розумніше придумаєш?»

Легко сказати — розумніше? А що я можу? Куди приткнути знання недоученого студента університету фізико-математичного факультету? Від занять боксом і то куди більше користі.

Ну, уявімо собі на хвилинку, що я он на тому поваленому дереві, змайструю зараз пару штучних алмазів або штабу булату. І що далі? Хто це багатство у мене придбає? У кого в цьому світі завалялася сотня-друга зайвих золотих монет?

У селян, яких більшістю живуть з натурального господарства? Вони й мідний гріш не часто бачать.

У містян? Трохи ближче до теми. Але, по-перше, — їх треба ще знайти. А це, як виявилось, не так просто. Особливо з урахуванням погоні, яка майже напевно висить у мене на хвості. Та й де? Он ми третій день з караваном топаємо, а ніякого житла довкола не спостерігається. Як у пісні про ямщика, тільки не степ, а ліс та ліс навколо.

Гаразд, це лірика. Якщо є дорога, то рано чи пізно вона кудись приведе. А якщо по ній рухається купецький обоз, значить, і гроші там, куди він слідує, теж є. Але...

Чорт забирай, знову це «але»! Швидко продати щось справді дороге за гідну ціну без належних зв'язків практично неможливо. Будь-який купець, якому я покажу свій... ексклюзивний товар, або запропонує мені сміховинну плату, або запитає: хто я такий і де взяв такі унікальні речі? Віддам задешево — побічно підтверджу, що роздобув їх неправедним шляхом. Упиратимуся і правитиму дорожче — не продам взагалі.

Чим це загрожує? Так безліччю найрізноманітніших і дуже великих неприємностей.

Перша з них — мене потягнуть до градоначальника, або до того, хто старший. І оскільки я зовсім нічим не зможу підтвердити ні власну особу, ні тим більше права на цінності — їх у мене банальним чином конфіскують. І добре, якщо після цього відпустять на всі чотири боки, а не всиплять батогів і не пошлють на каторжні роботи. Дармова рабсила завжди потрібна, а історія про варвара, який навіть не може виразно пояснити: звідки він прийшов — у дізнавачів не прокотить.

Друга проблема, — звістка про чужоземця, який володіє цікавими речами і не знає їх справжньої ціни, негайно досягне вух людей, що промишляють, так би мовити, експропріацією. Причому, не тільки у експропріаторів, а у кожного хто має ті цінності в наявності і недостатньо надійно захищені. Відповідно, мене, незабаром, знайдуть і спіймають. А потім відвезуть в якесь затишне містечко, де довго й докладно випитуватимуть: у кого саме я все це «придбав»? І скільки там такого добра ще є? Історична правда про попадання нікого не переконає, а тому мене, напевно, закатують до смерті.

Жодна з перерахованих перспектив мені зовсім не цікава. Тому про те, щоб створювати щось дуже цінне, використовуючи досягнення науки, краще забути відразу. Щонайменше, поки цей світ не стане мені зрозумілим, а я не займу в ньому гідного та стійкого становища.

Щож, з цією стороною бутерброду, начебто все більш-менш ясно. Тепер прикинемо другу, я б сказав, обов'язкову програму кожного попаданця.

Прогресорську! Тобто впровадження передових технологій у відсталу реальність. Звучить круто, але…

Можна було не сумніватися, що «але» знайдеться неодмінно.

Обставина, що з легкістю ігнорується в книгах і дуже вперта в житті. А саме те, що в білянаукових колах з гордістю носить малозрозумілу назву: «інертність суспільства». Назва незрозуміла, але об неї зламалися всі без винятку благі наміри, починаючи від проповідей Христа, і закінчуючи ближчими за часом перебудовами. Ну не хоче народ прогресу. Все по-старому жити норовить. Мовляв, якщо дідові та батькові годилося, то і я якось перекантуюся…