Розділ 22

Воли, тобто, вихолощені бики дуже сильно поступаються коням у жвавості. Тому швидкість обозу не перевищує розмірений крок. Тобто близько трьох-чотирьох кілометрів на годину. Але, оскільки ці тварини багаторазово перевершують тих же коней у силі, на їх ходу не впливає ні маса вантажу, ні стан дороги. Як у задачнику з фізики, де для спрощення рішення, пропонується знехтувати силою тяжіння, опором повітря та тертям. Зрушивши з місця, воли йтимуть вперед доки не зупиниться перша пара. І намагатися підганяти їх, чи притримувати — абсолютно безглуздо. Як дмухати на сонце, намагаючись змусити його відкотитися назад або швидше податися вперед.

З тієї ж причини їм і погонич не потрібен, крім їздового, який керує першим возом... І вся турбота обозників зводиться до того, щоб пильнувати вантаж і дивитися на всі боки. Для чого «на боки», після нападу розбійників, пояснювати не треба, та й «за вантажем», напевно, теж. Не знаю як у цьому світі, а в моєму рідному прислів'я: «Що з воза впало — те пропало», не на порожньому місці виникло. Будь-яка річ, яка торкалася ґрунту, миттєво ставала власністю власника цих земель. Особливо жадібні пани, навіть спеціальні групи супроводу виділяли із слуг, щоб вчасно помітити факт падіння і не дозволити купцеві підняти товар. Вони ж, щоб воза сильніше трясло, і дорогу часом псували.

Щоправда, з розумом, а то можна перестаратися і направити каравани в обхід. Нехай і далі — зате дешевше.

Начебто для відновлення балансу, після сумбурних і насичених подіями двох попередніх діб, наступний день був нудний і прозаїчний до позіхання.

Взявши на себе роль варвара, що ледве розуміє виразну мову, а тому наданий самому собі, — понуро тягнучись за возом, тримаючись за високий полудрабок, я міг вдатися до роздумів та аналізу.

По-перше, — принаймні ця частина світу, куди мене закинуло чиєюсь невідомою волею чи примхою, нагадувала давню Русь. Приблизно період між битвою на Калці і Мамаєвим побоїщем. Згоден, величезний розкид, ну так і я не історик. Було б час скрупульозніше вивчити зброю ненавмисно вбитого мною Вітовта, а ще краще — порівняти зі зразками захисного одягу, що зберігаються в музеї, я, напевно, зумів би визначитися точніше. Та й то… У ті далекі від семимильного поступу прогресу часів світ змінювався не так стрімко. Це зараз, побачивши на вулиці хлопця з касетником або бобінним магнітофоном, можна з точністю до десятиліття прикинути якийсь рік на календарі.

Тим більше, що обладунок лицарю міг і в спадок дістатись. А чого? Одному синові млин, іншому — кіт, а третьому, відповідно, броня. Спроба гумору, звичайно, але раціональне зерно очевидне. Так що на цьому поки і зупинимося. Не будемо капризувати. Сто років туди, сто років сюди яка різниця?

Друге спостереження…

Деякі варвари, які все ще носять замість плащів звірячі шкури і живуть «десь далеко», тут з’являються хоч і не надто часто, але все ж таки не на дивина «русинам». Більше того, репутація у моїх «родичів» цілком пристойна, інакше караванник, навіть після порятунку свого життя, не став би кликати чужинця у попутники.

Спостереження третє.

Ці люди зараз потребують мене не менше ніж я їх. А може, й більше. Оскільки, згідно з теорією відносності, якби наші шляхи не співпали, я б нічого не втратив, а їхня ситуація суттєво погіршувалась. У всякому разі, саме такий висновок напрошувався з їхньої подальшої поведінки.

Закінчивши з оглядом та перев'язкою поранених, Озар та Кузьма зайнялися банальним мародерством. Спершу обібрали до нитки вбитих розбійників (до речі, отаман Пирій, на превеликий жаль купця і обозників, теж помер, так і не прийшовши до тями) залишивши трупам лише те ганчір'я, яким погребував би і старець, а потім — проробили ту ж процедуру і з своїми загиблими товаришами. Тих, щоправда, роздягнули лише до спіднього.

Потім звалили всі зібрані пожитки в одну купу, а кілька знайдених у татів шкіряних мішечків передали купцеві.

Круглій поклав на віз щит перевернутий умбоном* (*Умбон — металева бляха напівсферичної або конічної форми, розташована посередині щита і захищає кисть руки воїна від ударів, що пробивають щит. Під умбоном знаходиться ручка, за яку воїн тримає щит. Також виступає як прикраса щита. Щити з умбоном були широко поширені в Стародавній Греції, Стародавньому Римі, а в середні віки і на Русі) вниз і, як на тацю, висипав на нього вміст усіх цих попередників майбутніх гаманців і гаманів.

Здавалося б, які гроші в лісового люду, але ні — з усіх потрохи і неабияка купка вийшла. В одну жменю не загребти. Щоправда, недовго монетки насолоджувалися єднанням. Виконуючи якісь підрахунки, купець вправно розсортував гроші на шістнадцять купок, різних як за обсягом, так і за змістом. Принаймні зовні. Адже номінал цих кругляшів мені був невідомий. Потім вказав мені на одну з них.

— Це твоє, Степане.

І, бачачи, що я не поспішаю простягати руку, пояснив.

— Не сумнівайся. Бери сміливо. Не нагорода, а чесна частка. У нас так здавна заведено. Три частки — сім'ям загиблих. Дві — пораненим. П'ять — господареві обозу і по одній частці — всім воякам.

Але, оглянувши мене більш уважно, купець кивнув, витяг з купи мішечків-гаманців найпристойніший на вигляд, зсипав у нього монетки і простяг мені.

— Бачу, тобі все це на диво. Ех, навіть заздрість бере. Невже ще залишилися такі країни, де люди без срібла та злата живуть? Тримай, тримай... У нас тут без грошей не можна.