Розділ 21

Я опустився навпочіпки поруч із купцем, маючи намір привести його до тями народним способом. У сенсі — поплескавши по щоках. Вже й руку простягнув, як згадав, що в історії були епохи, коли подібна фамільярність вважалася найбільшою образою, а нанесена образа змивалася кров'ю зухвальця.

Фу, навіть спітнів!.. Тільки цього не вистачало.

Акуратно взяв Круглія за плечі і злегка струснув.

Допомогло. Купець розплющив очі і подивився кудись, мені за спину.

— Я в пеклі? — поцікавився тихо. — Невже й справді нічого кращого не заслужив? Господи, спаси і помилуй мою грішну душу.

Взагалі, мені доводилося зустрічати версію про те, що Земля є пеклом якоїсь іншої, благополучнішої цивілізації. Чи то в'язницею, чи то колонією, на кшталт Австралії... коли Великобританія ще могла собі таку розкіш дозволити. Але навряд чи купець чекав від мене на подібну відповідь. Та й розумів я його насилу, не так як Марусю. З чого випливало, що і Круглій мої слова теж може витлумачити неправильно. Тому я дипломатично промовчав, а у відповідь на поставлене запитання лише ледь помітно похитав головою.

Смішно. Я давно забув про шкуру, накинуту на спину, а як виявилося, саме з неї і не зводив очей напівживий купець. Точніше, з ведмежої морди, що влаштувалась у мене на лівому плечі.

Уявивши собі з боку цю картинку, я щиро поспівчував бідоласі Круглію. Ще б пак!.. Прокинувшись, побачити перед собою монстра, у якого на плечах дві голови — людська та ведмежа! А особливо, як я зрозумів, вразили купця скляні очі. Тому що сама звіряча шкура не могла бути йому надто дивною, нехай і не зовсім звичного забарвлення.

Я посміхнувся, глузливо клацнув ведмежу голову по носі, а потім недбало закинув пащу за спину.

— О, як… — полегшено зітхнув купець. — Шолом… А я вже подумав…

Я ще раз усміхнувся.

— Мовчиш чого? Німий? — мимохідь поцікавився Круглій, намагаючись стати на ноги. Довелося допомогти.

— Говорити… погано… — і про всяк випадок завершив тираду зовсім по кіношному. — Мало-мало ...

— Здалека, отже, прийшов… — здогадався купець. — Тож я дивлюся, дивний ти… і шкура — теж… біла. Але все одно, дякую тобі, добрий молодцю. У боргу не залишусь. На тому слово купецьке маєш.

Мабуть він все ще не прийшов остаточно до тями, оскільки озирнувся і здивовано запитав:

— А де мої люди? Невже всі, як один, полягли?

Я хотів було пояснити, що бачив, намагаючись підібрати для цього найпростіші слова, але обійшлося без моєї участі.

Кущі на узліссі затріщали, і з лісу вибралися два вцілілі обозники.

— Живий, хазяїне? — поквапилися до купця.

— Де вас чорти… — Круглій глянув на мене і поперхнувся, — носили?

— Та коли він, — старший воїн, кряжистий, похмурий і горбоносий, теж кивнув на мене, — уклав отамана, розбійники, що залишилися, навтьоки кинулися. Ну і ми, з Кузьмою, слідом... щоб добити, отже.

— Ну і?..

— А то, — приосанився воїн. — Жоден не втік. Не потурбують більше, лиходії.

— Це добре… — перехрестився Круглій. — Не даремно кров пролилася. Гляньте, може, з наших воїнів хтось живий ще...

— Татів добити чи на допит візьмемо? — Уточнив молодший обозник.

Хлопець був рум'янолиций, як дівчина, з сережкою в мочці лівого вуха. Темний від поту русявий чуб вибився з-під місюрки і прилип до чола.

— Отамана зв'яжіть. Якщо не здох, з нього і спитаємо. А решту, — купець провів рубом долоні по горлу. — Тільки спочатку пораненими займіться.

— Знаємо, — кивнув старший обозник. — Не вперше. Кузьмо, ти отамана в'яжи, та міцніше, не шкодуй. А я підранками займуся.

— Добре, дядьку Озаре. Як скажеш.

Видно було, що хлопцю звично виконуватимуть накази старшого воїна. І він корився йому не з примусу, а з поваги.

Тим часом купець витяг з воза невеликий гарбуз, літра на три-чотири. Тряхнув над вухом, прислухаючись до чогось, одного йому відомого, і задоволено кивнув.

— Те що треба…

Витяг зубами непримітний чоп, сплюнув його додолу, ніби демонструючи, що він більше не знадобиться, а потім простягнув ємність мені.

— Пий, друже. Присягаюсь бородою, такого медку ти ще не пробував. Краще й на князівський стіл не подають.

Ну, припустимо, купець собі влещував. Не знаю, що нині підносять князям, але я хоч і спортсмен, а мав нагоду багато чого продегустувати. І із заморських вин теж. Так от кращого напою, ніж вишнева наливка, яку робила бабуся Галя, немає і бути нічого не може. Втім, медок теж виявився цілком на рівні. Хоча я, зараз, віддав би перевагу перед ним ківшу охолодженого квасу. Але, як то кажуть, дарованому коневі…

— Чиє здоров'я пити накажеш? — поцікавився купець, коли я повернув йому гарбуз, що добряче полегшав.

— Степан… я.

— Будь здоровий, Степане... — промовив Круглий і смачно приклався до шийки. Потім крякнув, обтер вуса і простяг посудину дядькові Озарові.