Розділ 20

Отже, дороговказ, нитка, тримаючись за яку, я можу не тільки втекти від погоні князя Ольгерда, а й вписатися в нове життя, знайдено. Я, буквально, стою перед нею, як провінціал перед ескалатором метро, не наважуючись зробити наступний крок. Матеріал, з якого вона... гм... зіткана, підкачав шляхетністю походження, але тут нічого не вдієш. Яке життя, такий і дороговказ… А не подобається запашок — не користуйся. Ніхто не змушує. Вільному воля…

Не знаю, ким мене вважають тутешні Вершителі долі, але зрозуміти, що просто зараз не слід кидатися навздогін за обозом, розуму вистачило. Воно й справді, ніч не найкращий час для несподіваних візитів, і охорону навряд чи потішить поява непроханого гостя. Як би стрілою не почастували.

Ну, що ж, не дарма кажуть: «Ранок вечора… світліший».

Завдяки турботі бабусі Марусі, я був зібраний достатньо для повноцінного автономного плавання, як мінімум, на тиждень. У торбинці за спиною лежала важка «голова» добре просоленого сиру і ціла хлібина. Причому, не звичайна, магазинна «цеглинка», а повновісний коровай. Кілограма на два. А на додачу, пробурчавши щось про мужиків, яким не можна без м'яса, господиня додала ще й шматок, загорнутої в кропиву та лопухи, шинки.

Загалом і в цілому, крокуй собі неквапливо, куди задумав, і не гризися майбутнім. Життя так влаштоване, що неприємності тебе самі знайдуть. Ось тільки думати про це зовсім не хотілося. Градус отриманих вражень зашкалював за абсолютний максимум, і розум, щоб уникнути перегріву та заклинювання, махнувши на все рукою: «Будь, що буде. Поки живі, не помремо», — просто вимкнувся.

— Журавель небом летить, корабель морем іде.

А хто мене куди тягне по білому світу?

І де нагорода для мене, і де засідка на мене?

Гуляй, солдатику, шукай відповідей…

Ось, ось, шукай. Та тільки, як вчили нас мужі розумні вибілені сивиною, — навіть якщо є в кого запитати, — щоб отримати вірну відповідь, потрібно правильно сформулювати питання. А в моїй голові зараз каша, як після нокдауну. І, схоже, найближчим часом просвітлення не очікується.

Ги, хто поспішає, той людей смішить!.. Ось він — просвіт. Точніше, просто світло.

Знатне багаття розвели обозники. Не багаття, а ціле вогнище! Палає, наче пожежа! Мені до нього ще з кілометр топати, а відблиск вогню вже місяць затьмарює. Розгризаючи дрова з хрускотом, ревом, брязкотом металу.

«Що?.. Якого ще металу?! Трясця! Це ж на обоз грабіжники напали! Треба…»

Я кинувся було бігти, але за кілька кроків зупинився.

А що, власне, треба? Якщо професійна охорона від розбійників відбитися не зможе, то і з одного любителя багато користі не буде. Ну, вискочу я зараз ззаду, закричу щось на кшталт: «Перший взвод заходь ліворуч, другий — праворуч! Усім лежати!». Потім отримаю кістенем чи чимось іншим не менш твердим по голові, бо не те що нічному, а й денному бою не навчений, і заспокоюся... можливо, навіки Заради чого?

Думка не надто героїчна, але я, якщо чесно, незважаючи на те, що вже майже добу перебував в іншому світі, все ще не до кінця сприймав тутешні реальності всерйоз. Швидше відчував себе глядачем захоплюючого фільму з відмінним ефектом присутності. Тому й не поспішав зі своїми діями, а насолоджувався розвитком сценарію.

А якщо так, то ми підемо іншим шляхом... У сенсі, підкрадемося обережно ближче, а в бійку сунемося, тільки якщо з цього толк буде.

Рішення правильне. Хіба що обережністю цілком можна було знехтувати.

Приблизно півсотні мужиків, невиразні ні на вигляд, ні на кшталт озброєння, з криками і лайкою захоплено гасали один за одним просторим узліссям, обраним для стоянки. Намагаючись при цьому, чи то вбити противника, чи то просто приголомшити.

Здалеку, і справді виглядало як гра. Дуже смішно було дивитися, коли вони в азарті погоні, перестрибували через вози і безтурботно лежачих волів. Втомлені тварини не ворушилися, навіть якщо хтось із мужиків просто на спину їм падав.

Але, коли підійшов ближче, по криках і тому, як бризкала кров із тих бідолах, яким не пощастило ухилитися від удару, зрозумів, що ніякими іграми тут і не пахне. Люди б'ються на смерть.

Поспостерігавши ще трохи, зумів приблизно вичленувати серед загальної веремії обозників. Бо саме вони були озброєні мечами.

Через що і програвали бій. Мечом, хоч і дамаської сталі, удар палиці не заблокуєш, а для фехтувального маневру в такій метушні надто мало місця. Їм би частиною за списи, а частиною за луки взятися, зовсім інша розмова вийти могла. Але... мабуть, розбійники не дали часу. Ось і билися обозники тією зброєю, з якою воїн не розлучається навіть у лазні.

Втім, це я погарячкував.

Вишкіл і особиста майстерність обозників все-таки далися взнаки. Як тільки загальне звалище розбилося на окремі групи, сталь почала перемагати деревину. Все частіше вістря чи лезо знаходило живе тіло, і, з виттям чи хрипом, черговий розбійник валився додолу. Ось вони ще по два-три насідають на одного охоронця. А от вже залишилася приблизно рівна кількість з обох боків. Більше того, і тих, і інших на пальцях можна перерахувати. Шестеро грабіжників та троє обозників. Але й битва теж підходила до завершальної стадії.

П'ятеро грабіжників віджимали убік двох вцілілих воїнів, а ватажок зграї, судячи з того, що єдиний із усіх розбійників носив кольчугу і шолом, неквапливо підходив до господаря обозу. Знову ж таки — судячи з багатства каптана.