Розділ 19

Дотримуючись вказівок Мари, до гостинця вийшов досить швидко, ще й ніч, як слід, не згустилася. Тож навіть не довелося чолом стовбури рахувати. Вийшов — і розгубився.

Не знаю, що саме я збирався побачити — зрозуміло, що ні шестисмугової бетонки автостради з роздільним газоном, ні навіть глухої асфальтованої дворядки, із затертим до нерозрізненості білим пунктиром посередині, тут бути не могло. І тим більше, будь-яких даїшних знаків, металевих огорож та інших світлофорів.

Ну, то їх таки не було.

Ліс розрізала звичайна ґрунтовка, у вибоїнах і ямах таких розмірів, що навіть бляклого місячного світла цілком вистачало, щоб їх розгледіти. У деяких, особливо розбитих колдобинах, навіть поблискувало водою. А сам, у прямому значенні цього слова, битий тракт поріс травами та бур'янами. Не так густо й буйно, як узбіччя просіки, — проте відразу ставало ясно, що рух тут хоч і регулярний, але не надто жвавий.

— Угу, все у світі тече, і нічого не змінюється, — пробурмотів я тихо, сідаючи біля узбіччя. — Як були дві проблеми, так дві й лишилися. Дурень і дорога!.. А в чергового Івана-дурникак на порядку денному — ті самі вічні запитання: «Що робити?» та «Хто винен?».

Після того, як я випив відьомського настою і вислухав невиразне бурмотіння Мари, світ став значно більшим, але привітності та гостинності ця обставина йому не додала. Навпаки, тепер його шанси нокаутувати мене стали куди вагомішими. А я вперше відчув себе у шкурі свого спаринг-партнера Ромки. У тому сенсі, що якщо не хочеш отримати в диню від більшого супротивника, працюй ногами.

Ось тільки життя — не спорт. Тут або пан, або пропав. І сам за канати не втечеш, і секундант рушник не викине. А всі мої шанси на виживання на пальцях однієї руки можна порахувати. Деякі мізки, більш-менш нормальна фізична підготовка та вірна палиця. Окрім ведмежої шкіри, єдина пам'ять із минулого. Маруся хотіла залишити її в себе на зберігання. Навіть меч натомість пропонувала, що в неї, зовсім випадково під лежанкою завалявся бозна з яких часів і чий. Але я від цього «рояля в кущах» відмовився навідріз.

По-перше, — не люблю, коли щось опиняється у потрібному місці та у потрібний час само собою. Є в цьому якийсь флер приманки у пастці. Відразу відчуваєш себе піддослідною мишкою, яку експериментатор веде лабіринтом методом заохочення і покарання. Простіше кажучи, батогом та пряником жене тебе туди, куди йому треба. А в нашому роді, — я вже не знаю, кому з предків варто дякувати за ту гримучу суміш, що тече в моїх жилах, — усі чоловіки відрізнялися норовливістю характеру. Добром із них можна було мотузки вити, а будь-який примус сприймали в багнети. Тут же здіймалися дибки і обов'язково чинили все за своїм розумінням. Ось і я висловив недовіру зброї, яка надто вже вчасно знайшлася в хаті старенької.

Втім, може, й дарма? А раптом у цьому світі прийнято мечі під лежанкою про запас тримати? Так, про всяк випадок. Як у нас деякі громадяни запасають свічки, сіль та сірники. Звідки мені знати…

На жаль, було і по-друге… І значно вагоміше.

Я не мечник! Від слова «зовсім». Вся моя вправність у фехтуванні зводилася до того, що довелося кілька разів потримати залізо в руках. Я все-таки в музеї працював. А одного разу навіть спробував трохи помахати мечем, зображуючи бравого рубаку.

Закінчилося все, як і слід було очікувати, легким вивихом кистьового суглоба та розтягненням передпліччя. І це в мене — майстра спорту з боксу. Смішно? І зовсім ні. Будь ти хоч тричі майстер і спортсмен, якщо не розроблені потрібні зв'язки та групи м'язів, вийде лише горезвісна корова на льоду.

А найчудовіша зброя, якщо не вмієш ним користуватися, тільки тягар. Причому дуже небезпечний. Вороги будуть сприймати тебе всерйоз і, якби що, не допустять жодної помилки. Тоді як недалекий тюхтій з кийком, тупий варвар, що ледве володіє виразною мовою, бог знає з яких країв, і навіть вбраний замість пристойного одягу в шкуру, — ні в кого побоювання не викличе.

Грабувати немає сенсу, тому що нічого цінного в нього все одно немає. А просто так зв'язуватися не стануть, таки не слабак і одразу видно: якщо доведеться — битися буде на смерть.

Ось таку ми з Марою виробили для мене, нашвидкуруч, легенду. Конан-варвар, серія сто п'ятисота! Шварценеггер заздрить і пропонує дружити штатами. Трясця…

Залишалося лише вирішити: у який бік рухатись?

За логікою, найкраще ховатися там, де князі слуги повинні шукати мене в останню чергу. Тобто безпосередньо на території Білозера. Адже втікач у мисливців, як правило, асоціюється з істотою, яка стрімголов поспішає втекти якнайдалі. Але це у мисливців дурних чи недосвідчених. А ті, які мають розум і досвід, якраз інакше думають. Вони поспішати не стануть. Подивляться, озирнуться, почухають потилицю... Коротше, краще мати справу з першими, більше шансів втекти. Значить — бігтимемо геть.

Добу фори мені Мара твердо пообіцяла, тож ноги в руки і вперед. Місяць світить, комарі сплять, не спекотно. Що ще треба мандрівникові для повного щастя? Окрім пригожої попутниці.

— Тьху, ти! — вилаявся в серцях, відчувши під ногами щось м'яке і ледь не послизнувшись.

У повітрі відразу пряно пахнуло коров'ячим лайном.

— Ну ось, тепер, наче, повний набір! Треба ж, з перших кроків вляпався. А ще стверджують, ніби дурням щастить? Добре в селі влітку пристає гімно до штиблетів... І що далі? Я не цілком відповідаю критеріям відбору конкурсантів, чи прислів'я обманює? Стоп! — від надміру почуттів я навіть постукав по чолі. — Критерії він обговорює, кретин! Лайно свіже! А що це може означати, якщо корів, як правило, на тракті випасати не заведено? Отож!.. Воли тут проходили, воли! А де воли, там і вози. А де вози, там і вантажі. Тобто валка купецька! Добре? Ще б! А ось тепер залишилося перевірити, чи достатньо в мене дурості, за мірками тутешньої господині Долі та Фортуни? У сенсі, в який бік обоз рухається? Ану, брате Місяцю, будь другом, підсвіти яскравіше…