Розділ 18

— Розпрягайте, хлопці, коні

Та й лягайте спочивать.

А я піду в сад вишневий,

В сад криниченьку копать…

Любовно збирана батьком фонотека, завчена мною напам'ять з дитинства, і зараз викликала з пам'яті відповідний саундтрек. Ось тільки, на відміну від пісенного героя, особисто мені прилягти, поки що, не виходило.

Втім, воно й на краще. Бо почав би думати, розмірковувати, аналізувати. Жаліти… себе бідолашного.

Ну чому мрії так не схожі на дійсність? Чи, навпаки, — дійсність на мрію? Не має значення, від перестановки чобіт ноги не змінюються. Про що я? Ах, так, про дійсність.

Познайомишся з дівчиною краси невимовною, — вік би біля цих ніжок провів. А рот відкриє — одразу починаєш шляхи для втечі шукати. Не в тому сенсі, що вона має карієс, і з рота погано пахне. Це дурниця, зараз стоматологія на такі висоти злетіла, будь-який дефект виправити — кілька разів сплюнути і навіть без анестезії. Біда в тому, що більшість красунь не піддаються лікуванню, оскільки «пацієнтка» впевнена, що абсолютно здорова. І найстрашніше, що в рамках вимог сучасного суспільства, вона таки має рацію. На який ляд їй інтелект, якщо ноги від вух починаються? І інші переваги в наявності, не менше четвертого розміру. От і питання: то кому лікуватися треба? Тим хто пропонує товар чи тим, хто у черзі товпиться і готовий багаторазово переплачувати, аби вперед пролізти? Загадка.

О! А це версія!.. Мене викинуло у новий світ, бо в старому я був зайвим. Нестандартний.

Тьху, все ж таки завів улюблену шарманку. Ану, припини шмарклі жувати! Тягни, рубай, відтягай! Звелів тренер, у сенсі бабуся Маруся, качати м'язи, — от і працюй!

А сумніваєшся — дивись: світ, може, інший, але комарі такі самі. І злістю кривавою, і розміри відповідають!.. Значить, і інші кровопивці знайдуться. Тож усі філософські пошуки на потім, зараз у тебе завдання одне — вижити! Не будь-якою, ясний пень, ціною, із збереженням гідності. Але саме в цій черговості. Спочатку — життя, потім — обґрунтування вчинків та інша теорія.

Порубати цільний стовбур на дрова, користуючись однією тільки сокирою зовсім не просто. І якби не додаткова сила, я з поставленим завданням міг би й не впоратися. Одна річ напиляні чурбаки на поліна колоти, а зовсім інше — ось так. Добре пропотієш, поки пристосуєшся.

Проте, справа пішла. Чи то сам зрозумів, чи то пам'ять предків увімкнулась, але невдовзі удари стали точнішими, тріска обколювалася потрібної довжини і товщини, поліна — теж, а думки пішли на нараду чи вичікувати слушнішої нагоди…

Загалом, коли господиня покликала обідати, від берези залишалася тільки відсічена крона, та пень з кореневищем. А дня — ще менше. Особливо з огляду на те, що в лісі темніє набагато раніше.

— Бач ти, — оцінила мої старання Мара, обмацавши помітно підрослу полінницю. — Не такий ти безпорадний, як я думала. Це добре, Степанку. Бо передчуття у мене лихі, тривожні. Гаразд, пішли до столу. Ух повернеться, тоді й буде видно. Може, даремно турбуюся...

Хто такий Ух я уточнювати не став. Не пояснила, отже, у потрібний час сам зрозумію.

Столом Мара називала скатертину, розстелену прямо на траві. Схоже, до хати мене господиня запрошувати, як і раніше, побоювалася. Ну і нехай, ми не горді… особливо, коли голодні.

— Пригощайся, соколику. Чим хата багата. Ось тільки м'яса у мене немає. Ну, нічого, сьогодні потерпиш, а завтра сам на полювання сходиш. Тут, недалеко, болотистий яр є, так у ньому свині собі водопій облюбували. Як сонце пригріє, одразу туди біжать і весь день у багнюці валяються. Тож і вміння особливе не знадобиться. Поцілиш котрого каменюкою.

Мара до чогось прислухалася і додала.

— Та ти їж, їж, Степане. Не соромся і на мене не дивись. Мені старій скільки треба? Сира крихту відщипнула, хліба відкусила і сита...

Так, схоже, справді щось пішло не за планом лісової господині. Адже я не просто їв, а жер — запихаючи жменями все, що встигав загребти зі столу. Хрюкаючи при цьому, як згадане стадо свиней. А бабуся Маруся, занурена у свої думки і когось чекаючи, цього навіть не помічала.

Я вже приготувався спитати навпростець, як почувся шум крил, над галявиною промайнула тінь птаха, а потім — на плече господині опустився великий пугач.

— Ух… — промовив птах, з підозрою дивлячись на мене величезними очима.

— Це він привітався з тобою, — пояснила господиня. — Ну розповідай.

Пугач потоптався трохи на плечі жінки, потім насупився і тихо заухав. Як і раніше, не зводячи з мене очей.

Доповідь була недовгою, але, судячи з похмурого обличчя Мари, підтвердила її побоювання.

— Кажуть, мудрість приходить із роками, — пробурмотіла жінка. — Шкода, не завжди. Часом старість стукає у двері будинку на самоті. Не захотів старий князь зрозуміти мої слова. Прагне помсти, Ольгерд. Завтра сини його сюди заявляться. І не за вирою. Кров брати приїдуть. А княжичі — не прапороносець, їх просто так із двору не спровадити. Жаль, дуже шкода… — Мара зітхнула. — Зовсім нічого я не встигла. Але, батогом обуха не перебити. Мабуть, Доля іншу повинность тобі приготувала. Іти тобі, Степанку, треба. І не гаючись. Вибач...

— Дарма, — я спробував надати голосу максимум оптимізму. — У нас кажуть: Бог не видасть — свиня не з'їсть!.