Розділ 17

Що не кажіть, а останнім часом я не тільки зрівнявся ростом з покрівлею, а й порозумнішав суттєво. Не дарма кажуть, що биття визначає свідомість. Та щоб я раніше ось так, смиренно ховався від якихось гопників? Залишивши розмови жінці? Ні, я хлопець за вдачею не нарваний і навіть флегматичний трохи, але якщо планка впаде, то все — гасіть світло. І тоді мені пофігу на «меринах» вони на стрілку під'їхали чи на жеребцях.

Двері в хату рипнули, відчиняючись.

— Степане, ти де? — гукнула Мара.

— За хатою, де ж ще? — пробурчав я. — Господарі наказали не нариватися. А нам що, ми люди маленькі. Можемо і в укритті перечекати.

— Це ти, добре, підмітив, — добродушно засміялася жінка. — Куди менше. Ні вдома залишити, ні із собою взяти. Немовля, та й годі. А я ще дивувалася, що від нього цицькою пахне.

І знову я не зрозумів з її голосу — жартує Мара, чи всерйоз каже.

— Виходь уже, дитинко. Бабуся поїсти принесла.

При цьому слові мій живіт видав таке трубне бурчання, що одразу припинив будь-яке обурення, а я навіть почервонів.

— Ось, ось… — знову засміялася жінка. — І як тільки дружинники тебе раніше не почули? Розмовляю з Михою, а сама думаю весь час: «Чи глухий він, прапороносець княжий? Чи, просто, боїться чудовисько лісове знайти?» Присядь, погодуй хробака, поки я обід зготую…

Мара сунула мені в руки товстий окраєць, густо намазаний медом і пузатий, глиняний горщик молока.

— Вибач, Степане, що на порозі пригощаю, але тобі рано в хату потикатися. Переб’єш мені там усі горщики, з незвички. А то й взагалі притолоку знесеш.

— Дякую, — пробурмотів я ніяково.

Жадібно відкусив від скибки хліба, що пахнув, немов найкраща у світі здоба, прожував квапливо, проковтнув і із задоволенням запив прохолодним, незвичного смаку молоком.

— Козяче?

— Жартуєш? — підняла брови жінка. — Стану я з цими смердючим виродками знатися. — Ведмеже.

— Що? — я мало не захлинувся, готовий повірити у все, що завгодно. — Чиє?

— Та коров'яче, коров'яче. Жартую я… — відмахнулась Мара. — Де це бачено, щоб ведмедиця влітку доїлася? У зимовий час, то річ інша, але не тепер. Ось уже й справді нерозумний. Нічого не знає. Нічого не бачить. Он, хлів прямо перед тобою стоїть. А он там — «коржик» сьогоднішній, не прибрала ще. Чи й справді так важко одне з одним зіставити?

— Тепер, коли ти показала та пояснила, — погодився я, — просто. Але, бачиш, ммм... Маро, не привчений я під ноги дивитися. Та й хлів, з одного погляду, від комори не відрізню.

— А вляпатись у лайно не боїшся, чи там, звідки прийшов, корови не кладуть куп? — хмикнула та.

— Все простіше. Там, де я жив, корів немає.

— А й справді, — ніби зніяковіла господиня. — Ось дуринда стара. Тебе шпигаю, а в самої розуму не набагато більше. Звідки у горах коровам узятися. Гаразд, про живність потім поговоримо. Скажи мені, Степане, сокирою хоч користуватися вмієш? А то раптом у вас там і дерева не ростуть. Я б не здивувалася. Лісом ти так тихо і непомітно йшов, як інший вітер-бурелом не зможе.

— Справа не хитра… — знизав я плечима, дожовуючи останній шматок, і на подяку за частування, пропускаючи повз вуха, чергову «шпильку» Мари. — Головне, руки ширше розчепірити. Дякую.

— Ну, ну… — хмикнула вона. — Поки нема за що. Тоді, йди прямо, і кроків через… Неподалік, загалом. Побачиш стару березу, що впала. Порубай її на дрова і он туди, в ліску знеси. А я — обідом займуся. І не поспішай, не треба… Дай своєму тілу до сили звикнути. А то, здуру, або сам покалічишся, або сокиру зламаєш.

— Добре, — я був сам смиренність і поступливість. — Запитати можна?

— Звичайно. Я для цього тебе і покликала з собою.

— Хто це був?

— Ти про дружинників питаєш? — Уточнила Мара.

— Так.

— Гаразд, слухай, все одно колись починати треба… Найближчі землі на південь та схід — це Білозір'я. Вотчина Ольгерда Мандрівника, четвертого князя з коліна Андрія Удалого. Вбитий тобою лицар — Вітовт, молодший із трьох синів князя. А розмовляла я з Михою, прапороносцем старшого з княжичів — Мстислава. Середнього, якщо ти уважно слухав — Левом прозвали.

— А хто така Несміяна?

— Угу, хто про що, а вошивий про лазню, — посміхнулася Мара. — Навіщо нам якісь княжичі, коли в розмові про пригожу дівчину згадувалося? Ти ж тому й розпитувати затіяв, правда?

— Не зовсім, — я напустив на себе кам'яну незворушність, зовсім забувши, що лісова бабуся не очима на мене дивиться. — Просто, там звідки я родом, казка є — про царівну Несміяну, що весь час ревма ревіла... Ось я й звернув увагу на схожість імен.

— Казка? — пожвавішала жінка. — Це добре. Казки я люблю слухати. Розкажеш за вечерею. Ну, а наша Несміяна, ще не царівна, а лише дочка князя Всеволода, господаря Вишогірська, чиї землі межують із Білозером із півночі. І ридає вона не частіше, ніж інша дівчина її років. А навіть рідше, бо Іриця — так княжну звати насправді — дуже гарна. Я її, як ти розумієш, на власні очі не бачила, але ж земля чутками повниться.