Розділ 16

— Як це, сліпа?

Питання було не надто розумне і тактовне, але мені ще ніколи не доводилося розмовляти з людьми, приреченими на вічну темряву. Навіть моторошно стало, як уявив собі таку біду. Краще померти, аніж жити незрячим.

Жінка не відповіла. Мабуть, теж вважала, що історія її сліпоти не та тема, яку варто обговорювати з кожним зустрічним.

— А як же ти тоді...

Ось невдача. Ще одне нетактовне питання ледь не злетіло з моїх губ. Мабуть, і мозок поважчав разом з усім тілом.

— Як тебе звати, бабусю? — посміхнувся я, сподіваючись, що міміка надасть відповідного звучання та голосу.

— Марою люди кличуть, соколику. А як батьки назвали, вже й не згадаю, — відповіла жінка, як і раніше, не рухаючись з місця і не зводячи з мене безбарвних очей. Не сказала б, що незряча, поклявся б, що вона розглядає мене, як якусь дивину. А може обманює? Мало які у неї на те резони?

— Але ж ти інше хотів спитати, правда.

Бажаючи перевірити свій здогад, я тільки кивнув.

— Голос і стать чоловіча, правда… — як ні в чому не бувало, продовжила незнайомка. — І голос йде згори, так, наче на дереві сидиш. Та тільки пахнеш ти молоком, от і вся моя оповідь.

Вона трохи помовчала, хитаючи головою, а потім додала з упевненістю.

— Дитя і є. Нічого не знаєш, нічого не вмієш. Говорити й то до ладу не навчився. Якби я тебе одними вухами слухала, то й половини слів не зрозуміла б. Та й ти, соколику, схоже, мене теж…

Ось тільки наочної телепатії мені ще не вистачало для повноти відчуттів.

— Дивно кажеш, бабусю. Я тебе тільки вухами чую.

— Зате я не лише губами говорю, а й душею, — тепер усмішка відчувалася в її тоні. — Та ти не журися. Поживеш у мене трохи, освоїшся, до нашого світу звикнеш. Я не неволю, а тільки послухайся моєї поради. Рано тобі ще йти до людей. Нічого хорошого з цього не вийде. Ні їм, ні тобі.

Жінка повернула обличчя у бік трупа лицаря.

— Сам бачиш... Одному вже не допомогти.

— Зачекай, зачекай! — від хвилювання у мене аж голос осип. — Ти щось про мене знаєш?

— Та чого там знати? З гори ти спустився, в гору тобі і дертись.

— З гори… в гору… А зрозуміліше не можна?

— Сам усе збагнеш, як настане час, — відмахнулася Мара. — Ех, як відчувала, вчора треба було йти за ягодою. Гаразд, хлопче…

— Степане.

— Що?

— Степаном мене звуть. Олеговичем…

— Ну що ж, — кивнула вона. — Ім'я не дивніше, ніж і сам ти. А в батька твого ім'я давнє, славне, князівське. Тим більше, є нам з тобою, Степане Олеговичу, про що поговорити, та поміркувати. Бери небіжчика і йди за мною. Не годящий він був чоловік, а все ж таки — не кидати, як падаль. За звичаєм треба поховати.

Промовивши це, жінка повернулася і неквапливо побрела геть.

Умовляти мене не довелося. Розлучитися з єдиною людиною, яка може хоч щось пояснити, й на думку не спадало. Та я на край землі ладен був йти, незважаючи на незвично важке тіло, аби ще поговорити з Марою. Адже питань у мене назбиралося набагато більше, ніж можна прояснити кількома словами. Які, до того ж, як вона сказала, вимовляються не лише ротом.

На щастя, так далеко не довелося йти.

Наступна галявина, трохи просторіша, з хатинкою, що приліпилася з одного краю, виявилася майже поруч. Усього в парі хвилин ходьби. І тільки побачивши оселю Мари, я остаточно зрозумів, що справді змінився. Брус на покрівлі хатини був майже врівень з моїми очима.

Звичайно, можна вкотре спробувати припустити, що змінився не я, а навколишній світ. Але пам'ятаючи про принцип економії енергії, куди простіше повірити, у точкове перетворення, ніж у глобальну зміну декорацій. Дешевше обходиться… Навіть Всевишньому.

— Поклади покійного там, — вказала Мара рукою, потім тицьнула в інший бік. — Лопату бачиш?

— Могилу копати?

— Будеш. Тобі тепер багато попрацювати треба, щоб в колишню силу увійти, соколику. Отак і житимемо. Ти будеш дрова колоти, воду носити, полювати, а я — про наш світ розповідати… — старенька замовкла, ніби прислухаючись. — Облиш. Не треба. Пізно. Іди за хату і не висовуйся, поки я гостей непроханих не спроваджу.

— Але…

— Швидко! — у голосі жінки брязнуло залізо. — І не надумай знову геройствувати.

Не слухатися такого наказу я не міг. Та й сам уже чув тупіт безлічі копит.

Десяток вершників вилетів на галявину, тільки-но я встиг сховатися.

— Гей, відьмо! — заволав один із них. — Ану, показуй своє чудовисько!

— Ти про що, любий? — обернулася до них Мара. — Перепив учора?

— Тільки не треба мені голову морочити! — гаркнув той самий вершник, продовжуючи гарячити коня. — Слуги князя Вітовта на власні очі бачили, як величезне чудовисько напало на їхнього пана. Відірвало лицарю голову, зжерло її, як яблуко, а потім схопило тіло і сюди кинулося. Та й ми не через хащі ламалися, а слідами його до твоєї хатинки вийшли.