Розділ 15

Відбігши ще з кілометр, зупинився та прислухався.

Тиша…

У тому сенсі, що ніякі сторонні звуки у звичайний лісовий гомін не домішувалися. Схоже, нерви здали у всіх лучників, і ніхто зі смугастої гвардії в погоню не кинувся. Значить, і мені можна перепочити. Тим паче, місце підходяще підвернулося. Полянка, не галявина — так, лисина на десяток кроків, здебільшого поросла суничними кущами.

Дивлячись на густі розсипи яскраво-червоних ягід, я миттєво відчув голод. Ой, не вчасно! Наїстися суницями досита неможливо в принципі, як і насінням. Хіба що з відра та ополоником. Але й піти, не закинувши організму в топку хоч жменю-другу, теж безглуздо. Де тут для мене накрито наступний достархан ніхто не знає. А якщо і знає — мені доповісти забув.

Я дбайливо, ніби йому це було важливо, уклав труп під деревами, на краю галявини, там же залишив палицю і шкуру, а сам опустився на коліна і взявся збирати ягоди.

Ось хто мені пояснить: навіщо Господу знадобилося створювати такий дріб’язок? Він що спочатку планував заселити Землю пігмеями, і тільки в процесі Акту творіння передумав? Це ж треба бути ювеліром та сапером у третьому поколінні, щоб з першого разу ухитритися виловити ягідку з листя та донести до рота. При цьому, не перетворивши її на крапельку соку на пальцях. Та простіше вже разом із листям їсти. До речі… гм, а листя теж, цілком їстівне. І на смак нічого.

«Про що це я зараз?!»

Думка ледве прорвалася у свідомість крізь задоволене чавкання, і мені ледве вдалося зупинити власні руки, що спритно і жадібно відправляють в рот суничні кущі. Цілком... Зате щелепи не припинили жувати, поки не перемололи останню порцію, і тільки після цього завмерли здивовано.

«Трясця! Що за фігня, Степане?! Ти давно в жуйну тварину перекваліфікувався?»

  А й справді, як витончено зауважила моя підсвідомість, повна фігня! Ні, припустимо, поїсти я завжди любив, але щоб пастися, як корова — це явний перебір. Треба ж тримати себе в руках. Я людина, чи парнокопитне?

«А до речі? — промайнула ще одна думка з подачі підсвідомості. — Чи не час і справді глянути правді у вічі?»

— Це ти до чого? — обурився я вголос. Але ж сперечатися із самим собою дохлий номер. Особливо, коли один з нас має рацію.

Людина влаштована так, що будь-які, навіть очевидні, але неугодні їй факти може ігнорувати досить довго. Поки щось не порушить штучне статус-кво. І ось тоді, викликана лавина з легкістю змете будь-які перешкоди і або поховає під собою, або — якщо зумієш утриматися, винесе на новий рівень.

Наприклад, поки ходив, не звертав уваги, а на бігу одразу відчув, що зі мною точно щось не так. Сил наче не поменшало, а пересувався я як на тренуванні, коли Хома ганяв мене по залі, посадивши на плечі когось із одноклубників, або осідлавши особисто. Це що, я від пари випитих напередодні бляшанок пива так різко поважчав?

Крім того — ботфорти. Адже я відразу помітив, що вони, як мінімум, у півтора рази більші за мій розмір. І, тим не менш, чоботи пасували відмінно. Більше того, прийшлися точно по нозі. Запитання? Ще яке!..

А гілки над стежкою, яких я торкався головою?

«До речі! — раптом згадав. — Я вже в печері починав пригинатися, хоча спочатку до стелі і рукою не діставав!»

Потім, дерево, яке ледь не викорчував, лише упершись спиною?

Та й небіжчик…

Я перевів погляд на мертвого лицаря.

Загалом, музейний сторож, якщо він не останній соня, має безліч можливостей для самоосвіти в різних і несподіваних аспектах людського буття. Достатньо трохи цікавості, вміння читати та зіставляти.

І, як «художник художнику», я міг з усією відповідальністю заявити, що ця людина не була карликом. Надто вже пропорційно складений. Жаль, через відсутність обличчя, я не міг достовірно встановити вік лицаря, але навряд чи золоті шпори тут носять із самого народження. Та й історики цілком солідарні в цьому питанні. Я маю на увазі середній зріст середньовічних чоловіків. Тому, якщо припустити, навіть з великою похибкою, що його ріст близько півтора метра, а я рівно вдвічі вищий, то…

Тоді і з чоботями зрозуміло. Був сорок шостий при рості під два метри, а став приблизно шістдесятий, при зрості в три. І з відчуттям зайвої ваги також. Моя м'язова маса зросла пропорційно, але ці м'язи поки що лише м'ясо, оскільки не тільки не треновані, а навіть не адаптовані під такі навантаження. Дивно, що я взагалі зміг тікати, ще й із лицарем у руках.

Дякую шоку, переляку та адреналіну…

І все-таки, висновок річ хороша, але наочна агітація краща. Недарма тисячоліттями живе в народі притча про Хому Невіруючого.

Я вийняв у лицаря з піхов кинджал, підійшов до найближчого дерева, притулився до нього спиною і зробив зарубку на рівні верхівки. Потім відійшов на кілька кроків і озирнувся. Побачене вразило без дурнів!

Суб'єктивність відчуттів суб'єктивністю, але надто далеко було від свіжої зарубки до землі, щоб знову повертатися до теорії про карликові дерева і взагалі — світ ліліпутів.

Ні, як не крути, як себе не вмовляй, а факти річ вперта — не перепреш. Поняття не маю, що саме зі мною трапилося і чим усе це пояснити, але я став що найменше у півтора рази більшим. Як казковий велет… Хоча, тут питання спірне — я їх не бачив і порівнювати не можу. Можливо, вони були ще вищими. Що, ніяк не робить моє життя легшим. Куди мені з таким ростом податися? Та ж усі нормальні люди, побачивши таку потвору, будуть втікати, куди очі дивляться. Або — нападуть, як на виродка.