Розділ 14

Намагаючись не здіймати зайвого шуму, пройшов уздовж дороги ще метрів п'ятдесят і тільки там перетнув відкритий простір. Хоча самі дуелянти в запалі битви, швидше за все, не звернули б на мене уваги, навіть якби я надумав протиснутися крізь їхні лави. Адже на мені немає ні червоного, ні зеленого… Тільки я ховався зовсім не від них, а від гіпотетичного «засадного полку», якого, до речі, могло й не бути.

Заклавши невелику дугу і пересуваючись так обережно, як тільки міг, за десять хвилин повернувся до місця поєдинку, але вже з протилежного боку гостинця. Брязкіт металу, що доносився звідти, став трохи тихіше і лунав не так часто, але остаточно не затих, а значить, ще не всі докази викладені, і диспут триває.

Навіщо мені це треба, я поки що не замислювався. З ким не буває, спочатку зробиш, а потім дивуєшся: якого рожна туди поліз, хто мене просив? А з іншого боку — що, мав повз пройти? Типу, моя хата з краю, і я нічого не знаю? Фіг вам! Шкода, не пам'ятаю хто, але дуже вірно сказав: «Немає у світі нічого страшнішого за байдужість!».

Так, вмовили, — і світ чужий, і я в ньому виявився зовсім випадково і навіть усупереч бажанню, але людиною від цього бути не перестав. І якщо підлість нервувала вдома, то чому ж вона повинна почати подобатися мені тут? Чи мені разом з речами і моральні настанови, в просторіччі звані душею і совістю, змінити примудрилися?

Всі ці думки роїлися десь на периферії свідомості як нудна лекція. Начебто й слухаєш мляво і крізь дрімоту викладача, навіть конспектуєш щось, але від головної думки про пиво і футбол чи дівчат не відволікаєшся.

Оп-па! А я ж не помилився! Не підвело чуття! Ось вони «вдячні» глядачі, готові віддати належне та засипати оплесками зі зливи стріл «останнього героя».

Приблизно півтори дюжини воїнів у «камуфляжі» осиного забарвлення причаїлися в кущах і на деревах кроків за двадцять від дороги. А їхній вождь і натхненник, у чорно-жовтому плащі, накинутому поверх повного обладунку, привільно розташувався на пеньку позаду своїх воїнів і, ніби, навіть задрімав від неробства та нудьги.

Саме ця обставина і розлютила мене найбільше. В принципі ненавиджу негідників і мерзотників! А мерзотників холоднокровних і поготів! Звести у смертельному поєдинку два десятки людей і безтурботно спати, вичікуючи моменту, коли можна буде пристрелити вцілілих і добити поранених — це занадто навіть для депутатів. Хоча…

Ну, постривай же!.. Ким би ти себе не бачив чи ким би не був, настільки підлу перемогу я тобі відсвяткувати не дам.

Рухаючись дуже обережно, так щоб не тільки гілочки не хруснули, а навіть тінь не здригнулася, я підкрався до лицаря.

Смішно, але цей великий стратег виявився карликом. Навершя його шишака не діставало мені навіть до середини стегна. Може, він тому й тримався на особину, що здалеку міг хоч зійти за нормального? Заодно стала зрозуміла і обрана ним тактика. Хто ж із благородних лицарів з таким убогим зійдеться у чесному поєдинку? Але нападати з-за рогу не фейр-плей у будь-якому випадку, а тому отримайте червону картку, пане, і залиште поле. Апеляції приймаються до розгляду після закінчення матчу.

Лівою рукою я акуратно зняв з голови «смугастого» лицаря шолом, а правим кулаком з відчуттям стукнув по маківці. Загалом, бив у півсили, тільки щоб оглушити. Розраховуючи, що залишившись без командира, прості воїни не посміють атакувати супротивника за власним почином. Але, чи череп у карлика виявився занадто тендітним, чи, крім мого бажання, підсвідомість вклала в удар усю злість, що нагромадилася, та й чого там фінтити — страх від нерозуміння і невідомості, — пояснити важко. Однак слідом за ударом пролунав звук, який видає кавун, що впав на асфальт, і... мене мало не знудило.

Я і у фільмах не люблю надлишковий реалізм, а тут наяву такий жах. Можна самому без свідомості впасти ...

Але доля розпорядилася інакше.

Поки я рефлексував над трупом, той похитнувся і брякнувся об землю всім надітим залізом. Не почути такий брязкіт могли хіба що безнадійно глухі. Тож добра половина стрільців, озирнулась і… завмерла. Навіть звідси було видно вираз жаху, що проступав на їхніх обличчях.

Ну, я не настільки пихатий, щоб приписати подібний ефект власному зовнішньому вигляду, швидше — тут, як у деяких східних країнах, прийнято страчувати слуг, які не зуміли захистити пана. Тому слід було очікувати, що вони спробують хоча б помститися за його смерть.

Труп убивці не применшує вину, але цілком здатен пом'якшити покарання. А як можна захиститись від дюжини стріл на відкритому просторі, я не знав. Не Брюс Лі, не Джекі Чан і навіть у спецназі не служив. Максимум на що вистачило здогадливості, це підняти однією рукою за комір обезголовленого лицаря, іншою — палицю, і все це разом виставити перед собою, як щит.

Тепер обличчя жовто-чорних ратників не просто зблідли, а перетворилися на попелясті маски. Якусь мить вони дивилися на мене, перебуваючи в заціпенінні, але коли з руки їхнього мертвого сеньйора з деренчанням впала латна рукавичка, — все це воїнство рвонуло геть, кидаючи сагайдаки, луки і самостріли, та оголошуючи ліс розпачливими зойками і криками.

Слова здалися знайомими, але вслухатися в текст я не став, оскільки сам кинувся навтьоки, тільки в протилежному напрямку. Щоправда, при зброї і не випускаючи з рук страшний «трофей».

В останню мить щось клацнуло в підсвідомості, що мертвий лицар мені ще знадобиться, а боксер, який ігнорує голос інтуїції, довго не пострибає. І це стосується не лише рингу.