Розділ 13

Перша дивина, яку я помітив, коли втомився переказувати вголос пісні, — ліс мене побоювався. Попереду невидимі жителі крон і чагарників вели жваву бесіду, яка з-за безлічі голосів зливалася в один загальний шум. А щойно я наближався — все змовкало, щоб знову ожити за спиною. Тільки тепер уже з відтінком занепокоєння.

Серйозно!.. Це в мене голосу немає, а зі слухом усе гаразд. Починаючи з першого класу, п'ять років на акордеоні пропилікав. Поки мама не зрозуміла, що відсутність грандіозних успіхів на цій ниві не спадкова лінь, як вона спочатку говорила батькові, а банальна нестача таланту. Тож у відтінках звуків знаюся…

Не подобався я лісу. І не як звичайний представник людського племені, до якого вони вже пристосувалися і останнім часом стали навіть зневажати. А як ще ставитися до істоти, яка не має ні нюху, ні слуху, ні нормального зору і небезпечна він лише своїми залізками та безрозсудністю? Особливо — перебуваючи у стаді чи зграї собі подібних. Тому вони або ховаються відразу, або взагалі не звертають уваги на чужинців. У даному випадку, лісові жителі показували, що вважають мене своїм. Смертельно небезпечним, але своїм.

Про що це свідчило? Варіантів два.

Попаданський — я опинився в часі, коли людина була ще частиною природи і не узурпувала владу силою зброї, а носила корону за правом сильнішого.

Висновок сучасний, — жителі лісу розпізнавали ведмежу шкуру і прийняли мене за нього.

Ну, про переваги другого варіанта і говорити нема чого: я вдома! Інше не суттєво. А ось перша думка була значно неприємніша, бо означала: прощайте всі блага цивілізації форевер! І, схоже, саме її всі навкруги наполегливо намагалися вдовбати в мою уперту голову.

У тому числі й стежка, якою я повертався на станцію. Тому що як би я не впирався і не шукав логічних пояснень — при звичайному розкладі, не могла вона за ніч перетворитися, з нарізаної колесами возів і втоптаної підошвами та копитами «дворядки», у ледве ходжену стежину… Зарослу такими пишними травами, що я одразу зміг наочно оцінити перевагу ботфортів. Будь-якому іншому взуттю вистачило б кілька хвилин ходьби по рясній ранній росі, щоб штанин и промокли наскрізь.

А ще, чим довше я міркував, тим більше мені здавалося, що вона протоптана зовсім не людьми. В усякому разі, не вершниками. Дуже низько нависали над нею гілки. Раз у раз, доводилося піднімати їх над головою, щоб не кланятися самому.

Так, що чим далі в ліс, то товщі партизани. І не додає радості та оптимізму усвідомлення реальності того, що відбувається. Добре, хоч батьки до села поїхали на всю відпустку. І, оскільки мобільний зв'язок там не тягне, а в гості вони на мене чекають не раніше, ніж за місяць — то днів тридцять, плюс допустимий тиждень запізнення через «зайнятість» коханого синочка чимось, особливо цікавим — про них можна не турбуватися. А про те, що буде далі, поки що краще не замислюватися.

Коли я подолав приблизно половину відстані до станції, попереду почулися характерні звуки, знайомі будь-якому хлопцю, який хоч раз брав участь у груповій бійці. Або хоча б дивився відповідні фільми.

Схоже, режисери-постановники цього реаліті-шоу пропонували мені перейти із філософсько-споглядального стану до активної фази.

Ага зараз! Тільки шнурки погладжу. Ті часи, коли я поспішав на перший крик: «Наших б'ють!», давно залишилися в минулому. Тому що б'ють іноді дуже навіть за діло. Ні, я не пацифіст і, якщо впевнений, що в темі, довго не роздумую: бити чи не бити. Але, перш ніж приймати рішення, треба хоча б зрозуміти, що саме відбувається?

А відбувалася банальна рубка, яка обов'язково описується у всіх «лицарських» романах.

На тракті, в який упиралася стежка (до речі, перша вагома відмінність минулого і сьогодення), рубалися десятка два воїнів у середньовічних обладунках. Загалом картина маслом — хтось на когось напав. А чого, мало у світі причин, заради яких люди готові оголити зброю? Особливо із засідки.

Це я вже прикинув з урахуванням місцевості. Але, придивившись уважніше, став помічати деталі, які заперечують перше припущення.

По-перше, — рубак була приблизно однакова кількість. Найімовірніше — на початку, навіть рівна. Просто деякі воїни, на той час, як я з'явився, вже лежали на землі, і зрозуміти до якої з ворогуючих сторін когось із них зарахувати, було важко. Тим більше, що вся різниця між ними складалася з клаптя матерії, прикріпленого до навершя шолома у лицарів або над зерцалом кольчуги простих ратників. В одних — яскраво-зеленого кольору, в інших — яскраво-червоного.

По-друге, — як би люто не наскакували воїни один на одного, ратники не втручалися в поєдинок лицарів, навіть якщо ті поверталися спиною до них. А самі лицарі, присутні на ристалищі в кількості аж чотири штуки, жодного разу, принаймні, на моїх очах, не зійшли до того, щоб нагородити ударом меча нижчого за соціальним станом суперника.

І, по-третє, — неподалік місця сутички, шестеро ліврейних слуг вартували табун коней. Кольори ліврей і попон розфарбуванням відрізнялися, як і знаки тих, що б'ються, але, при цьому, ні самі слуги, ні коні ворожості один до одного явно не відчували.

А що з цього випливає?

Дуель.

Пани не зійшлися в думках і вирішили продовжити диспут у відокремленому місці, взявши до рук більш гострі та забійні аргументи. А для більшої вагомості прихопили з собою групу підтримки. Відповідно, мені встрявати в їхню розмову не тільки не з руки, а навіть неввічливо.