Розділ 12

Галявина, обрана під базовий табір рольовиків, знайшлася на своєму колишньому місці. У тому сенсі, що через певний час дерева розступилися, і я вийшов на вільний від заростей простір. Причому вільний в самому буквальному значенні слова!.. На галявині не було нікого й нічого. Ні наметів, ні людей, ні коней… ні навіть слідів їхнього перебування. Наче від дати створення світу тут не палили вогнища і не тусувалися, городяни, що прагнули спілкування з природою. Це я до того, що після «дітей асфальту» залишається набагато більше свідчень нищівної перемоги цивілізації, ніж від їхніх однолітків, тільки сільського розливу.

Ні, чисто теоретично знятися з місця і звалити по-швидкому три сотні людей, звичайно, можуть, але піти й не залишити після себе навіть прим'ятої трави, не кажучи вже про серйозніші сліди — це, вибачте, в галузі фантастики. Ненауковій!.. То в чому прикол?

«Ви маєте план, товаришу Жуков? — Так, товаришу Сталін. — Ну, то закурюйте, закурюйте!»

І тут до мене дійшло, чого не вистачало пейзажу, побаченому сьогоднішнього ранку з висоти Чортових скель. З картинки стерли високовольтні опори! Десяток залізних велетнів, які рідким ланцюжком височіли над лісом, утримуючи в розчепірених руках товсті троси ЛЕП. Ось вже воістину, «передвижники».

— Караул...

Ні, мозок штука темна і досі вивчена менше ніж Маріанська западина, а я не лікар, але готовий присягнутися, що так вибірково і детально коригувати глюки свідомість не може. Хіба тільки під гіпнозом, але це вже параноя, або знову — малонаукова фантастика. Особисто я віддаю перевагу другому варіанту, в якому опори самі кудись пішли. Або за ніч їх, чомусь терміново демонтували та відвезли геть. Маячня! А як так, то який напрошується висновок? Ну, зберись, глянь правді в очі!..

— Мамо, я потрапив! І зовсім не на телебачення.

Ці слова я вимовив уголос, намагаючись одночасно посміхнутися, але м'язи обличчя з поставленим завданням не впоралися.

— Який жах…

Ця репліка більше відповідала думкам та душевному настрою.

— Маячня! Маячня. Маячня…

Я заплющив очі, намагаючись зосередитися. А потім, скидаючи напруження, закричав на весь голос:

— Ні! Цього не може бути! Я так не хочу! Пішли на фіг, гади! Залиште мене в спокої!

Результат крику позначився негайно.

Нерви якоїсь птахи, що до цього моменту ховалася в траві, не витримали, і вона випурхнула прямо з-під ніг. У свою чергу, подібне випробування виявилося надзвичайним і для мого самовладання. Ні, непритомніти я не став, але відсахнувся якісно. Можна сказати, відстрибнув. Точніше, зміг би відстрибнути, якби пройшов трохи далі в глиб поляни. А оскільки я стояв на самому її краєчку, то відразу вперся спиною в дерево.

І якщо раніше я був упевнений, що фауна — це все, що може втекти, полетіти, спливти чи відповзти, а флора — суть нерухомо, то тепер настала черга засумніватися і в цьому постулаті. Після фулл-контакту зі мною, дерево застогнало, затріщало і потягло із землі коріння, явно маючи намір ухилитися від тіснішого знайомства.

Схлипнувши від надлишку почуттів та вражень, так і не вирішивши, плакати чи сміятися, я знесилено сів у траву прямо там, де стояв. Спираючись спиною і потилицею на шорсткий стовбур. Потривожене дерево, потремтіло ще трохи, але переконавшись у моїй миролюбності, залишилося на місці.

— О-хо-хо, хо-хо...

Ага, ще залишилося перехреститися і за прикладом одного відставного урядника з дворян вимовити сакральну фразу, на кшталт: «Цього не може бути, тому що цього не може бути ніколи!»

[*З оповідання «Лист до вченого сусіда» А. Чехова. Автор цього листа — «Війська Донського відставний урядник із дворян» Василь Семи-Булатов — пише своєму сусідові: «Ви написали та надрукували у своєму розумному творі, як сказав мені о. Герасим, що ніби на найбільшому світилі, на сонці, є чорні цятки. Цього не може бути тому, що цього не може бути ніколи. Як Ви могли бачити на сонці плями, якщо на сонце не можна дивитися простими людськими очима, і для чого на ньому плями, якщо без них можна обійтися? З якого мокрого тіла зроблені ці плями, що вони не згорають? Може, на вашу думку, і риби живуть на сонці? Вибачте мене дурня, що так безглуздо жартує! Жахливо я відданий науці!»]

Якщо чесно, я не великий аматор розважального чтива. Навчання, тренування, періодичне особисте життя, кіно та комп'ютерні ігри майже не залишають часу для белетристики, але історії про попаданців у інші часи я любив. Починаючи від «Янки при дворі короля Артура» Марка Твена і до творчості авторів нинішніх, які масово окупували інтернет та книжкові крамниці. Щось мені подобалося, щось кидав, тільки-но почавши, але перелопатив солідний пласт. Особливо про тих «щасливчиків», які влітали не до фентезійних світів, а до банального середньовіччя. Причому не туди, де палахкотіли багаття інквізиції, а ближче до наших православних просторів.

Насправді я розумів, що для мого сучасника, особливої різниці не буде куди вляпатися, і шансів вижити в такому світі у нього мінус нуль, — хоч з АКС, хоч на «Леопарді», але чому не помріяти? Адже в уяві все так гарно та барвисто. Хто з нас думає про анальгін, якщо зуби не болять? Або про те, що ласти там можна склеїти від будь-якої подряпини, оскільки до відкриття найпримітивнішого пеніциліну приблизно, як до Місяця рак… м-мм, повзком. Але це у житті. А література, навіть найправдоподібніша і продумана, лише відображення. Причому неабияк відретушоване в Adobe Photoshop.