Розділ 11

Сонце вже піднялося над лісом, але туман, що зачепився за верхівки дерев, суттєво обмежував огляд. Так що я тільки мазнув очима по околиці і потопав униз. Але й цього швидкоплинного погляду вистачило, щоб зрозуміти: у пейзажі чогось не вистачає. Іншим часом я обов'язково пограв би в головоломку «Знайди десять відмінностей», але не зараз.

З одного боку було цікаво: навіщо рольовики проробили зі мною такий хитромудрий і досить складний у виконанні розіграш. А з іншого — прикро! Я піддослідний кролик їм, чи що? Миша біла? Ні, братики! Ось візьму зараз за грудки, кого зловлю першим, і розпитаю з усією пролетарською неупередженістю.

Ведений цією праведною метою, я й не помітив, як опинився біля підніжжя. Втім, спускатися за визначенням легше, ніж підніматися.

Подивився на дві стежки, що уткнулися мені в ноги, і вибрав ту, що вела до озера. Все-таки, перш ніж починати качати права, варто було освіжитися. Прийняти образ гідної людину, у якої не тільки думки мають бути прекрасними, а й зовнішній вигляд відповідати.

Чомусь згадалося, як батько розповідав про божевільні дев'яності. Коли всі робили перші кроки в новому світі, де люди вже перестали бути братами, а інші цивілізовані взаємини ще не вибудувалися, і не всі правила увійшли до звички. У нього тоді зірвалося підписання мільйонного контракту з німцями тільки тому, що батько прийшов на зустріч у шортах, футболці та шльопанцях. Не допомогла навіть та обставина, що надворі панував серпень, і стовпчики термометрів цілий тиждень не опускалися нижче за тридцять п'ять за Цельсієм.

Історія так собі, але на відміну від банального вислову: «зустрічають по вбранню», цей випадок закарбувався в моєму мозку надовго. Хочеш, щоб тебе вислухали — май відповідний вигляд. Або як стверджують скептики: «Добре слово і пістолет вагоміше самого лише доброго слова».

До озера дотоптав теж несподівано швидко. Навіть, якось занадто, враховуючи його відстань до скель, помічену мною зверху. Але й над цією нестиковкою замислюватися не став, як над несуттєвою деталлю. Людям взагалі властиво відкидати дрібниці, якщо попереду блимає щось велике і вагоме. Ось і я поспішав поговорити з Михайловичем, чи кимось із Ради Майстрів, а решту спостережень залишав на потім.

Вмитися було приємно, незважаючи на відсутність зубної щітки та мила. Нічого, предки якось виходили зі становища, а я чим гірший? Намилився синьою глиною, благо її вистачало на березі, хоч алюмінієвий завод будуй. У зубах поколупав сухою стеблиною, пожував листя м'яти. Загалом, з води виходив зовсім інший Степан Олегович — бадьорий, зібраний і готовий до будь-яких випробувань, «що день грядущий нам готує»...

А день, як виявилось, таки не дрімав. І перше привітання від майбутнього, яке абсолютно незворушно і безцеремонно ставало сьогоденням, він передав мені з чоботями. Спросонку, і поки вони були в мене на ногах, я, природно, приділяв взуття не дуже багато уваги. Зате тепер, дивлячись на чоботи, що стояли окремо від мене, мав нагоду надолужити втрачену нагоду з усією повнотою вражень.

По-перше, — хоч я не Хлопчик з пальчик і давно забув ті дні, коли розглядав взуття менше сорока шостого розміру, те, що чекало мене на березі, було більше згаданого формату приблизно в півтора рази!

По-друге, — звичайні кирзові чоботи, трансформувалися в щось, раніше бачене мною виключно в історичних фільмах, де розповідають про мушкетерів та інших гардемаринів. Тобто — кавалерійські ботфорти* [*Ботфорти (фр. bottes fortes) — кавалерійські чоботи з високими халявами, що мають нагорі пришивні клапани, які закривають коліно] з піжонськи загорнутими розтрубами.

А по-третє, — сліди, які я особисто протоптав берегом до того місця, де роздягався для купання, навіть на око, відповідали саме цьому розміру.

Все ще нічого не розуміючи, я оглянув себе, але особливої різниці не вловив. Не було з чим порівнювати, а пропорції тіла збереглися колишні. Глянув на одяг…

До речі, я приїхав на природу у формі охоронця. Переодягнутися в щось інше не встигав, а носитися лісом у спортивному костюмі за двісті американських рублів (премія за перемогу на облраді «Буревісника»), шкода. Крім того, чорні штани та пісочна сорочка з короткими рукавами, дуже навіть непогано поєднувалися з чоботями та шкірою ведмедя.

Так от, одяг зовнішніх змін начебто не зазнав. Хоча, ще навіть не доторкнувшись до нього, я вже був упевнений, що з бавовняним текстилем матеріал сорочки та штанів не мав нічого спільного. І не схибив. Штани виявилися з м'якої шкіри, а сорочка з вибіленої коноплі... або льону. Для більш точного визначення тканини не вистачало знань.

Останнє відкриття мене насторожило найбільше. Тому що викликало різні асоціації. Точніше, одну, але дуже стійку. Хоч я й не курю, але хіба мало є способів одурманити людину? І що, коли я зараз, як останній ідіот, ловлю глюки, а вся компанія дружно регоче, дивлячись на мої примочки? Причому, все це може статися не через капость, а просто у них такий обряд посвяти неофітів. Дружній розіграш, мля…

Варіант? А чому ні?

І що з цього випливає? Як поводитися далі, щоб зовсім не зганьбитися? Вдати, що нічого не помітив, чи навпаки — все бачу, все помічаю, але я такий крутий перець, що мене нічим не пробити? Тупо? Згоден. А що, краще кричати «пробі» від жаху?

Анекдот нещодавно хтось розповів. Сидить старий єврей на березі моря і чує несамовитий крик: «Допоможіть! Допоможіть! Я плавати не вмію!». Старий плечима знизав. «От народ пішов… Шкода грошей на тренера — сам навчайся. Так ні, обов'язково треба спонсора шукати».