Розділ 8

— І все-таки чому Чортові? — поцікавився я у Михайловича, коли ми підійшли до підніжжя скелі, і він показав мені на ледве помітну знизу пляму печери.

— Люди там, за місцевим переказом, безслідно пропадають. От і вирішив народ, що їх чорти до пекла тягають.

— Не зрозумів? — така екзотична звістка мене не надто втішила і надихнула. — Це новий метод радикального усунення неугодного контингенту? Сказали б прямо: вали звідси і не крутись під ногами. Я тямущий. І цілком на зворотну електричку ще встигав…

— Так, перестань ти, Степане, — відмахнувся Михайлович. — Скажи ще, що забобонний? Нагрішив багато? Коли тільки-но встиг?

— Ну, не так, щоб багато, — я хмикнув і непевно знизав плечима. — Але й не ягня боже. А народ, він слова даремно не скаже. Раптом там і справді якийсь рогатий хмир чергує, чекаючи на заблукані душі. У сенсі заблудлі…

— Ми цю печеру щоразу відвідуємо і ніхто — ні в ній, ні в окрузі, на моїй пам'яті поки що не пропадав, — не підтримав жарту майстер.

Мені хотілося процитувати незабутнього Федю з «Напарника»: «Послухай, у вас нещасні випадки на будівництві були? — Ні, поки що жодного не було. — Будуть... пішли... » Але змовчав.

— Напевно, аборигени зберігають перекази про події, що мали місце до тисяча дев'ятсот тринадцятого року. І взагалі, не дуйся. Потім дякуватимеш і не захочеш злазити. Я коли вперше нагору піднявся, то години півтори дивився на світ і матюкався від захоплення. Кажуть, що є місця і грандіозніші, і гарніші, але всі вони десь там, а скелі — ось, хоч дивись, хоч мацай. Хвилин двадцять посопів і перед тобою такий краєвид розкриється, мамо не горюй!

— Ти, Михайловичу, прямий як поет. Або турагент, який упертому лоху путівку впарює.

— Шкода, що не художник, — зітхнув той. — Гаразд, Степане, приємного відпочинку. А я пішов розподіляти по секторах гоблінів та орків. До речі, мало не забув. Запам'ятай — у тебе немає союзників. Заволодіти таким козирним кийком захоче багато хто. Тому, зчитуй усі бейджики, які тільки на очі трапляться.

— Розберемося... — пробурчав я, все ще впевнений, що мене просто позбуваються. Хоч і дуже тактовно. — Ні пуху вам усім. І… це… Нехай переможе сильніший!

— До біса, — усміхнувся Михайлович, ще раз привітно махнув рукою і потопав назад у табір.

До печери вела цілком пристойна стежка, що за ухилом ніде не перевищує п'ятдесят градусів. І тільки дрібні камінці, котрі рясно встеляли її, як галька Кримські пляжі, заважали насолоджуватися вільним сходженням. Примушуючи весь час дивитися під ноги та тримати рівновагу. По дорозі кілька разів зустрілися вбиті в землю кілки. Мабуть, щоб дати можливість менш підготовленим підкорювачам вершин відсапатися, не обмежуючи їх самолюбства. Ненав'язливий та дуже корисний сервіс. Приблизно на півдорозі я і сам не став зображати супермена, а із задоволенням потримався за кілок, даючи вгамуватися тремтінню в напружених литках. Вперше пошкодувавши, що одяг кірзаки, а не свої посилені «боксерки».

Є в мене така саморобна пара. Верх від взуття для боксу, а підошва від кросівок. Зручність і прохідність цього гібрида підвищено в рази. Але ж я не планував відсиджуватися на гірському НП. А для лісових прогулянок кращого взуття, ніж чоботи, людство ще не винайшло. Особливо в заболоченій місцевості, про що натякала наявність в окрузі озера і явно не піщаний ґрунт… От і вирішив «соломки постелити». На жаль, не вгадав.

З комфортом відсапавшись, останню сотню кроків я вже подолав без напруження. Не ботанік, зрештою. Та й м'язи встигли пристосуватися до нетипового навантаження.

Печера справді виявилася цілком обжитою. Не обманув Михайлович.

За кілька метрів від входу, хтось цілком професійно склав із каменів примітивне вогнище, що дозволяє і жар від багаття витрачати поступово і дим спрямовувати вгору. Ще трохи далі, в освітлюваній частині печери, але в недосяжності для самого косого дощу, біля лівої стіни чекала свого часу значна полінниця. Як би не з півкубометра. Солідно… Тижневий запас дров навіть для зимового часу.

Праворуч — красувалося воістину велетенське ложе, не менше ніж на п'ять персон, створене з урахуванням передового досвіду заокеанських бомжів із підручних засобів теперішнього часу — пакувального картону. А що? Сухо, тепло та відносно м'яко. Особливо якщо врахувати, що картон укладений шарами, загальною товщиною сантиметрів двадцять.

А ближче до входу, — мабуть, постачальники поспішали назад, або полінувалися заносити далі, — стояв запас їжі та пиття. І якщо все це було призначено виключно для того, щоб скрасити моє дозвілля, то вибачте! Тут жодної честі жодного дона Сезара де Базана не напасешся. Щонайменше на місяць автономного плавання. Чи це організатори гри для моїх гіпотетичних бранців приготували? Мерсі боку. Значить, вони про мене дуже високої думки.

Але навіть якби всього перерахованого не знайшлося, з першого погляду ставало зрозуміло, що тут неодноразово ступала нога допитливого людського розуму. Про що й не забула залишити наочне свідчення у вигляді наскельних розписів. До речі, цілком цензурних і з претензією на інтелект!

Серед різноманітних зразків писемності переважали афоризми та вітальні гасла. Від – «Ми народжені, щоб казку зробити реальністю» і «Sapiens semper beatus est»* [*лат, - мудрець завжди щасливий], до — «Без Надії не входити!».

Був також і «Динамо – чемпіон!». Щоправда, в єдиному вигляді й жирно закреслений... Ну а що? Логічно. Де рольові ігри, а де футбол? Тут інші інтереси та пристрасті вирують.