Розділ 6

Напевно, ніде так точно не працює приказка: «Зустрічаємо по вбранню, а проводжаємо за розумом», як серед реконструкторів. Що ти за людина ще треба подивитися, перевірити, оцінити і зважити, а костюм з першого погляду все скаже про твій характер, захоплення і… фінансові можливості. Всерйоз захоплюєшся історичними іграми, чи лише дозвілля вбиваєш. І хоч я сам належав не до фанатів, а лише з гарною дівчиною свіжим повітрям погуляти прийшов, на першому ж огляді мордою в бруд ударяти не збирався. Тим більше що у мене була чудова можливість одягтися відповідно до придуманого образу, не витративши при цьому ні копійки особистих заощаджень.

Сім'я наша не злидарювала, але й з горла не лізло. Тому, щоб не сідати батькам на шию, на власні потреби та витребеньки я вже кілька років намагався заробляти сам. І чого там гріха таїти, по-різному заробляв. Від написання курсових і розрахункових до сприяння своєчасному поверненню боргів від забудькуватих знайомих моїх приятелів. Але з явним криміналом ніколи не зв'язувався, хоча саме туди спортсменів найчастіше і кличуть.

А ще з першого курсу було в мене одне місце, практично, постійної роботи, яке дозволяло проводити ночі під дахом, у закритому приміщенні і — не вдома. Що надзвичайно важливо для нормалізації фізіологічних процесів молодого, зростаючого, і усіма силами бажаючого позбутися юнацьких прищиків, організму, а ще — для спокою материнського серця.

Коротше, ніч через три, я підробляв нічним сторожем у міському краєзнавчому музеї. Хома, крім нас, тренував хлопців з однієї охоронної структури, от і посприяв з працевлаштуванням. Гроші там платили мізерні, менші за стипендію, але цей недолік з лишком компенсувався вже перерахованим пакетом зручностей. І чудовим диваном. Який з настанням ночі переходив у моє безроздільне користування… Ох, як би він умів говорити! Скільки цікавих та пікантних подробиць про мої походеньки дізналася б денна зміна.

Ні, з однойменною американською фантастичною комедією мої чергування не мали нічого спільного. Експонати по кімнатах і запасниках не бігали, до сторожа не чіплялися і навіть списані жодних переворотів не влаштовували. Утім, у нас не там. І який сенс бунтувати, коли і списані, і діючі наочні посібники продовжували стояти на своїх місцях, а справжній їхній статус точно знав тільки головбух. Ну, крім тих експонатів, що вже остаточно втратили товарний вигляд або мали новий дублікат. У цьому випадку ветеранів музейної праці зносили до підвалу, а їх місце займала нова копія.

Тому, вчора, провівши Ірину, я йшов на чергування, задоволено посміхаючись, бо явно вбачав у цьому вказівний перст долі. Ще б пак, багато ви знайдете звичайних хлопців, які, отримавши ввечері від дівчини запрошення, вирушити з нею на рольовку, встигнуть до ранку обзавестися пристойним реквізитом? Та не новоділом, а справжніми, можна сказати, раритетами. Отож!..

Тітка Віра, денний сторож і за сумісництвом білетер, передавши ключі від будівлі і отримавши кілограмовий кульок зефіру, погодилася змінити мене вранці не о сьомій тридцять, як годиться, а о п'ятій.

Зефір був не хабарем, а знаком поваги. Шістдесятисемирічна тітка Віра жила сама, зайнятися їй було нічим, і вона могла б взагалі нікуди не йти з музею. До речі, ближче до закінчення інституту треба буде підкинути ідею Васильовичу, як можна заощадити та перерозподілити три оклади, всередині колективу. А чого? Підмінювати по черзі тітку Віру вдень, щоб відпустити на кілька годин додому, для гігієни та інших життєвих дрібниць, і все, отримайте додаткові десять тисяч для шести співробітників музею. Гарантованіше і надійніше ніж від Сороса.

Залишившись один, за замкненими на всі замки дверима, я одразу поспішив у запасник.

Мимовільну думку про тимчасову експропріацію потрібних речей з експозиції, що промайнула, відмів одразу — рішуче і безапеляційно. Я не злодій, не вандал і не більшовик-експропріатор. Що треба візьму, але без завдання шкоди музею. Та й сенсу не було розоряти виставкові зали, щоб отримати необхідне майно.

Якщо я людожер, і не просто крезанутий Ганнібал, який не з Карфагена, а велетень, то й спорядження в мене має бути відповідним. Велетенське.

Що означає: мечі, шаблі, шпаги, списи та інші людські іграшки мені не підходять. Занадто легкі, не по руці. Та й не ефективні. Еволюція зброї завжди йде двома паралельними шляхами: завдання максимальної шкоди ворогові за мінімального зусилля і, загальна умова для будь-якого товару — дотримання розумного співвідношення ціни та якості.

Способи кування, заточування, балансу та форми леза будь-якої холодної зброї підлаштовувалися під типи обладунків. Не можна прорубати, отже, треба зім'яти чи проколоти. Ворог такий броньований, що взагалі невразливий? Вимотуватимемо його, доки сам не впаде, а для цього обираємо легший клинок, а ще озброїмося гаками і ланцюгами. Тут смикнули за руку, збиваючи рівновагу, там — ноги обмотали. А потім мізерикордією* [*Мізерикордія, — кинджал милосердя (фр. misericorde — «милосердя, пощада»), — зброя з вузьким тригранним або ромбовидним перетином клинка для проникнення між зчленуваннями лицарських обладунків] в щілину забрала або шиї.

Але це людська історія та еволюція, а навіщо велетню такі клопоти?

Як говорить народна мудрість: «Проти лома нема прийома». Нафіга мені всі ці зубочистки і веретена, якщо я, за визначенням, кулаком зминаю обладунок, як пивну бляшанку? Логічно? Логічно. А що треба? Та що завгодно, аби шкіру на кулаках не дряпати об шишаки та інші металеві виступи на латах. І, при цьому, не було шкода зламати зброю об надмірно тверду лицарську голову. Висновок? Найідеальніший варіант — звичайна палиця!