Розділ 5

Напевно, я теж задрімав, піддавшись загальному гіпнозу дороги і заколисуючому перестуку коліс. Причому навіть не помітив коли! Але, розплющивши очі наступного разу, зрозумів, що електричка зупинилася, а мандрівний народ — позіхаючи і потягуючись, почав просуватися до виходу.

Давши основній масі схлинути, а Іринці прокліпатися від сну і навіть щось підправити на обличчі, використовуючи замість дзеркальця відображення у вікні, я закинув на плече рюкзак, підхопив з підлоги мішок з поліпропіленової соломки зі своїм інвентарем, невелику сумку дівчини і теж підвівся.

— Ходімо, чи що, спляча царівно?

— Чого це я спляча? — нахмурила брівки Іра.

За правилами гри мені слід було пожартувати, приблизно так: «Ага, що спляча, тебе зачепило, а що царівна це нормально?». Але в цей момент ми вже дісталися до тамбура, де переміщення можливе лише колоною по одному, і моя єхидна репліка поцілила б у маківку незнайомого хлопця, що стояв попереду нас. А це означає, що Іра її просто не розчула б, та й хлопець навряд чи зміг би гідно оцінити, — то навіщо ж даремно потрясати ефір і метати бісер?

Потім я опинився на пероні і подав руку — допоміг зійти своїй супутниці.

— Темні сили ліворуч, світлі — праворуч! Світлі — праворуч! Темні сили – ліворуч! Темні сили ліворуч, світлі — праворуч!

У центрі досить просторого перону, кроків за десять від полотна, так щоб його добре було видно з усіх вагонів, стояв невисокий, кремезний чоловік у камуфляжі типу «флора» і, як закільцьований файл, безперервно вигукував у допотопний жерстяний рупор системи «воронка», вона ж «матюгальник» одну й ту саму фразу.

А щоб вищезгадані сили таки не переплутали: кому в який бік слідувати, — трохи віддалік, розійшовшись кроків на двадцять, на приїжджий народ з добрими посмішками а ля «Welcome to Miami!» дивилися два хлопці, навісивши собі на груди великі таблички. У того, що стояв ліворуч — напис на ній говорив «Темні», а у хлопця праворуч — відповідно: «Світлі».

Мабуть, допомагало. Тому що за хлопцями вже утворилися два натовпи, чоловік по сто з гаком, і таких, що б шморгали між ними туди-сюди, «перебіжчиків» не спостерігалося. Зате з висоти мого зросту серед людей були помічені коні!

Цікаво, а коням теж був запропонований вибір фракції, чи їхню долю визначив жереб та його величність Випадок? Бо масті вони всі були найдемократичнішою та найпоширенішою — гніді.

— Ну, все, — потягла у мене з рук свою дамську поклажу Іра. — Тут ми розлучимося. Тобі — ліворуч, а мені — до світлих сил.

— Не зрозумів? — від несподіванки я навіть не обурився. — Як же я потім знайду тебе в цьому бедламі?

— Тому, хто любить, — промуркотіла руденька бестія, явно цитуючи якогось класика, — серце вкаже напрямок, а розум знайде шлях. Тим паче, що з темряви вийти на світло простіше простого.

Потім швидко цмокнула мене в губи і пурхнула, залишивши вирішувати найцікавіше питання на даний момент: «Як вона змогла це зробити, якщо різниця в зрості становить більше тридцяти сантиметрів, а я до неї не нахилявся?»

— Чого завис хлопче? — чоловік із рупором, напевно, втомившись кричати в «матюгальник», довірив сортування народних мас наочної агітації і, покинувши пост, підійшов до мене. Втім, нічого дивного, — до цього часу тих, хто ще не вибрав своїх, на пероні майже не залишалося, усі, хто прибув, приєдналися до однієї з двох команд. — Щось я тебе не пригадую. Вперше на виїзді, чи що? Не знаєш, чий бік прийняти?

— Та ось, сумніваюся, — усміхнувся я привітно, ігноруючи оцінюючий погляд. Звик, що незнайомі люди дивляться на мене, як на… Загалом по-різному дивляться. Але, переважно з поблажливістю, — будучи свято впевненими, що приказка: «Сила є — розуму не треба», складена саме про мою персону.

— А що так?

— Розумієте, мій дідусь завжди казав, що в Раю благостно, зате в Аду компанія веселіша і знайомих більше. Ось я й розмірковую.

— Мабуть, знаюча людина… — кивнув чоловік, простягаючи долоню. — Михайлович. А тебе як звати?

— Степан. Студент і… людожер.

— В сенсі? — розгубився трохи Михайлович, від чого навіть затягнув міцне рукостискання. Але швидко зрозумів. — Тьху, ти, трясця… Хочеш сказати огр? Чи печерний троль?

— Не знаю, але навряд, — мотнув я головою. — Якщо чесно, то не хотілося б змінювати національність. Звичайний наш велетень.

— Ага, — посміхнувся Михайлович. — Епічний витязь. А людожер, як я розумію, хобі. Або для різноманітності трапези?

— Ні, через лінощі, — підтримав я нехитрий жарт. — Злаками та овочами ситий не будеш. За звіром ще побігати треба, а тих, що мріють на чиюсь голову подвиг здійснити — он скільки. І потім, тільки нікому... — я довірливо понизив голос. — Мізки люблю. Правда, іноді такі дурні трапляються, що їхні порожні голови лише на попільничку і годяться. Жаль, не курю… Доводиться викидати. Загалом, ніякого задоволення, один розлад шлунку.

— Це точно, від дурня ніде користі немає, — погодився Михайлович, якось надто серйозно. — Ні в голові, ні в задниці. Лише у російських казках… Ну, гаразд, подивимось потім на твій костюм і визначимося, до якого стану приписати. А поки, Степане, раз людожером обізвався, простуй до темних. Серед воїнства світла, часом, теж далеко не ангели трапляються, але в поїданні людей ще ніхто помічений не був. Навіть серцем переможеного ворога гидують...