Розділ 4

До інституту я кожного шкільного літа проводив на природі. Але починаючи з десятого класу сільські канікули залишилися в минулому. У ще не такому віддаленому, але вже доволі забутому дитинстві — теплому і безтурботному. У тому прекрасному часі, коли будь-які негаразди сприймаються як щось, що не має до тебе самого жодного відношення, і зникає з приходом наступного ранку. Світ добрий, затишний і привітний, а тобі в ньому відведена неймовірна, унікальна роль — глядача, актора і постановника в одній особі. Дивись, грай та насолоджуйся…

Зрозуміло, нічого подібного в ті роки мені навіть на думку не спадало, це я тепер такий розумний. А чого? Чотири курси фізмата зроблять філософом кого хочеш. Як горезвісна погана дружина. Ні, лаври Сократа я на себе не приміряю, проте деяку звичку до міркування і осмислення придбати встиг.

Про що я, власне? Ага… Про сільські канікули… Точніше — про літо. До восьмого класу, я вважав за краще проводити вільний час на дивані з книжкою в руках, поки батьки вдома. Інше дозвілля, звичайно, протікало за комп'ютером. Стрілялки, рубалки, наші та їхні серіали, а також інші цікаві та корисні сайти забирали практично весь час.

Батько щось бурчав про життя овочів, але оскільки мама була задоволена, крім примусових пробіжок вранці і тягання гантелей у вихідні, його репресії далі не просувалися. Поки одного разу я міцно не отримав по шиї. Просто біля школи.

Статурою я в батька. І завжди виглядав років на п'ять старше реального віку. Тому битися з однолітками, які зазвичай не дістають маківками до мого підборіддя, майже не доводилося. Вони розуміли, що не здолають мене навіть удвох, а мені не було потреби переконувати їх у цьому. Але в будь-якому випадку бійка передбачала наявність причини. А ці шакали побили мене просто так. Причому, хлопці билися зло, отримуючи задоволення від можливості заподіяти біль іншій істоті.

Природні дані мене все ж таки не підкачали, і я з горем навпіл відмахався від хуліганів. Але, самокритично підрахувавши вдома, біля дзеркала різницю завданих і пропущених ударів, прийняв душ і пішов записуватись у секцію боксу.

Глянувши на мене, Хома зацікавлено запитав:

— Скільки?

— П'ятеро...

— Втік?

— Пішов.

— Добре.

Потім тренер помовчав і додав.

— Дозвіл від батьків. Після закінчення чверті покажеш табель. Тренування у понеділок, середу та п'ятницю з сімнадцяти до дев'ятнадцяти. Субота — басейн о восьмій ранку. Один пропуск без поважної причини — три кола навколо парку. Два пропуски — не поїдеш на літні збори. Три… Можеш більше не приходити. Все зрозуміло?

— Так.

— Скільки разів підтягуєшся?

Цього питання я боявся найбільше. Ну, не вистачає моїм м'язам сили подолати вагу тіла, яка утримується гравітацією Землі. Пудові гирі тягаю, а себе ніяк не виходить.

— Жодного разу.

— А віджимаєшся?

— Вісімнадцять.

— Добре… — кивнув тренер якимсь своїм думкам. — У тому сенсі, що перекачаний біцепс боксерові тільки заважає, а так, звичайно, формене неподобство. До кінця року треба вийти на сім потягувань та тридцять віджимань. Ну, все, Степане. Топай за дозволом і приходь. Іване! — крикнув углиб зали, другому — невисокому, сухорлявому чоловікові у спортивному костюмі. — Кинь м'ячик!

— Лови…

М'ячик для великого тенісу випурхнув у нього з руки сам, без будь-якого замаху, ніби йшов на реактивній тязі, і з відповідною швидкістю. Мені в чоло. Не чекаючи нічого подібного, я втратив час, тому тільки встиг, що смикнути головою убік. А слідом летів другий снаряд. Але адреналін уже був у крові, і цей м'яч я впіймав.

— Угу, — знову кивнув Хома. — Загалом і в цілому… Не передумаєш, приходь.

Дозвіл на заняття боксом батько не лише написав, а й особисто заніс тренерам буквально наступного дня. І в мій порядок дня додалася ще одна позиція. Щоправда, до спортивного табору того, першого літа я таки не поїхав.

Ох, як непросто, виявляється, жити за режимом і робити не тільки те, що хочеться, а й те, що треба…

Давно помітив, ніщо так не сприяє зануренню у себе, як перестук коліс. І будь-яка, найжвавіша розмова, підкоряючись ритму залізниці, потихеньку вщухає, — і ось уже всі або сплять, або занурюються в приємні мрії чи спогади.

Здавалося б, ми з Ірою тільки вчора познайомилися, отже, цікавих тем для спілкування за добу не переговорити. А вже через сорок хвилин дівчина прилаштувала голову в мене на плечі і притихла. Може, заснула?.. Час, за міськими мірками, не просто ранній ранок, а божевільна рань. Тільки-но, на другий бочок перевертатися.

Ну, нехай поспить. А мені є про що подумати і що згадати. Тим більше, коли від золотистого волосся лине такий чудовий аромат. Не набивший уже оскому садово-городній парфум, що має масове ходіння цього сезону, а якийсь легкий флер ромашок, калюжниць і ніжної ранкової роси. Так пахли в передсвітанковій темряві луки, коли ми з дідусем ішли косити сіно. Точніше, він — косити, а я ворушити покоси, щоб трава швидше висихала.

Електричка заповнена різночинним людом, але сукупно, більшість подорожує з аналогічною метою — на пікнік. Парубки й дівчата, що дрімають або все ще жваво шепочуться, приблизно, двадцятирічного віку, одягнені ммм, по похідному, з пухкими рюкзаками і... тільки не треба сміятися — зброєю. Так, так — саме зброєю. Не з автоматами та гвинтівками, але все ж таки.