Розділ 3

Обмивши з себе контрастним душем кров, піт і слину бою, посвіжілий і готовий до нових звершень, я вийшов на сходи спорткомплексу, вирішуючи найважливіше питання. Майже як билинний богатир. Так, так — те саме: ліворуч піти чи праворуч податися?

Стежка ліворуч вела до пивного кіоску, де за примхою крайнього власника, або якимось іншим торговим міркуванням, подавали ще й чудовий хлібний квас. І за всієї його дорожнечею, один келих я міг собі дозволити без заподіяння непоправної шкоди бюджету. А та доріжка, що праворуч, стелилася повз продуктовий магазин, у якому, за ті ж гроші, я міг прийняти на груди три склянки березового соку. Або два — сливового з м'якоттю.

Дилема. Квас смачніший, а соки — корисніші.

Після нетривалих роздумів, розум переміг емоції, і я вибрав шлях праведний. Тому що після кіоску мені довелося б тупати до трамвая, а потім, від кінцевої зупинки, ще з півкілометра, тоді як біля магазину можна було пригальмувати маршрутку, і під'їхати майже до парадного. Що змучений організм вітав навіть більше, ніж напої.

Але, як воно найчастіше в житті відбувається, піднесеним мріям, так само як і приземленим бажанням, не судилося справдитися. Тому що доля, давши мені можливість повибирати одне з двох, відразу підсунула варіант під номером три. Такий симпатичний, рудоволосий варіант. Що володіє парою чудових ніжок, струнких стегон і не менш привабливою парою пружних півкуль у верхній сфері.

Вона стояла трохи віддалік від групки подруг, що стурбовано квоктали навколо пораненого героя, тобто Ромки, і дивилася на мене. Що цікаво, без осуду, який масово читався у поглядах інших дівчат.

— Іра, — ступила до мене руденька, простягаючи руку, як тільки я спустився зі сходів на гравій парку.

— Петя, — брякнув я, розгублено дивлячись на її пальчики, які у моїй лапі здавалися витвором мистецтва, дивуючи порцелянової білизною шкіри, з характерною напівпрозорою рожевою облямівкою по контуру. Як у найдорожчих, найтонших китайських чашок, будь-якої династії, але обов'язково з тисячолітньою історією. — Еее… Вася...

Дівчина глянула в мою розгублену фізіономію і весело засміялася. Може, її потішив сам факт моєї неадекватності, а може — згадала стару кінокомедію з циклу про пригоди Шуріка.

— Роль Шуріка тобі не пасує, не той типаж, — відразу підтвердила Ірина мій здогад, як і раніше, посміхаючись і не поспішаючи забирати руку.

— Степан… я.

— Степан, — ледь наспівуючи, повторила руденька. — Пан степу... Владика, пан, хазяїн нескінченної рівнини, де лише ковила, вітер і свобода. Гідне ім'я. Воно тобі дуже личить.

Дівчина ледве досягала мені маківкою до підборіддя, тож говорила, закидаючи назад голову, від чого хвилясте, шовковисте волосся спадало вниз блискучим водоспадом, а я чомусь почувався поряд з нею, як школяр перед вчителькою. Ніби не з гарним дівчиськом знайомився, а вислуховував зауваження від тренера чи завуча.

— Дядько Стьопа — велетень! — підігруючи своїм шанувальницям, реготнув Ромка.

Я хотів відповісти, але побачивши, що Ірина навіть бровою не повела в його бік, теж проігнорував застарілий жарт.

— Дядько Стьопа, дістань горобця! — не вгавав Ромка.

Безглуздо і прикро. Чергова ілюстрація того, що з людьми роблять особи протилежної статі. Ні, не дарма мій тезка викидав їх «за борт». Нормальний хлопець, стільки років знайомі, і раптом таку дурницю поре. Хизуватися за рахунок товариша...

— Я бачу, язиком ти вправляєшся не набагато краще, ніж кулаками на рингу… — раптом промурмотіла руденька, повертаючись до Ромки.

Тому ніби по фізіономії зацідили. Почервонів. Закліпав, відкрив рота… і закрив.

— Та ну їх, Ромочко, — одразу заметушилися його подружки, хапаючи кумира під руки і тягнучи геть. Ну, точнісінько, як санітарки виносили з поля бою поранених бійців або виводили немічних старих з небезпечних ділянок.

— Ходімо й ми? — поцікавилася Ірина, м'яко вивільняючи долоню, яку я несвідомо стиснув надто міцно, і беручи мене під руку.

— Куди? — Бовкнув автопілот раніше, ніж я усвідомив суть питання.

Та що за холера? Наслання якесь. Ніколи раніше так не тупив. Я що, в монастирі ріс і вперше в житті з симпатичним дівчиськом спілкуюся?

І в ту ж мить глуха злість поперла в голову звідкись із найпотаємніших куточків свідомості. Злився на себе, а вихлюпнув її на Іру.

— А справді, чого час гаяти? — я з силою притис ліктем руку дівчини до боку. Фіг вирвешся. — Ходімо… Я там, у парку, одну лаву помітив. Ніхто не завадить… Можна швиденько, а можна й не поспішаючи… Ти як волієш?

Руда здригнулася, наче її батогом хльоснули. А потім подивилась на мене.

— Навіщо ти так, Степане? Не треба. Ти ж зовсім інший.

— Звідки тобі знати? Може, я маніяк, садист і людожер? А добрим лише прикидаюсь, щоб ловити на живця довірливих курочок.

Цей бій я програвав Ірі беззаперечно, але хоча б не через явну перевагу.

— А давай перевіримо? — лукаво блиснула очима руденька, зовсім не ображаючись. Чим відправила мене у глибокий нокаут. — Хочеш?

— Не зрозумів ... — пробурмотів я. — У тому сенсі, що ти згодна на… на лаву?