Розділ 2

— Ти хоч місце знайти зможеш? — спитав Борей, ступаючи трохи попереду, показуючи дорогу.

— В сенсі? — з цікавістю оглядаючись на всі боки, не відразу зрозумів я.

— Ну, де на вас напав жархун?

Замість відповіді я лише плечима знизав. Не варто патякати зайве. У моєму випадку чим менше конкретики, тим краще. А то ляпнеш щось, потім не відхрестишся... І взагалі, поки не зрозумію, що тут до чого й хоч трохи не освоюсь: мовчання — золото. Як то кажуть, слухай та на вус мотай.

І правильно зробив, що промовчав. Борей, не дочекавшись відповіді, сам продовжив.

— Ну, так… Згоден. Хоч і багато там було товару, а ніхто при здоровому глузді добровільно в пащу до жархуна не полізе. Але, я ж не заради цікавості питаю. До нас у село раз на два-три місяці княжий староста збройний роз’їзд присилає. А разом із ними частенько і княжич Владислав подорожує. А що? Спадкоємцю треба змолоду звикати до ратної справи, та й знати — де в нього що в князівстві. А з Владиславом завжди загін дружинників. Коли п'ять, а коли й десять... Ось вони могли б спробувати туди навідатися... Стільки добра ж марно пропаде... До речі, давненько їх не було.

— Знайду… — на жаль, відмовчатися не вдалося. Втім, нічого страшного. Навряд чи через Темний ліс багато доріг наїжджено. Отже, не заблукаємо. А там, видно, буде. Якщо, звичайно, я затримаюся тут досить довго, щоби з дружинниками перетнутися.

Бачачи мою небалакучість, і списавши її на небажання навіть подумки повертатися до пережитого, Борей більше не чіплявся. А невдовзі ми підійшли до його будинку. Точніше, до міцного дощатого паркану з аби-як ошкуреного горбилю. Достатньо високого, щоб не перестрибнути, але й не глухого. Товсті дошки були прибиті так, що між ними залишався просвіт в ширину долоні. Дивна конструкція… Якщо функції паркану декоративні, то навіщо такі товсті дошки використовувати? А якщо для захисту, то навіщо просвіти? Бо ж через них можна вільно стріляти. Та й усе, що всередині, — як на долоні. Але, питати не став. Раптом це така дрібниця, про яку кожна дитина знає?

Хвіртка теж виявилася потужною і важкою. А ось зачинялася смішно, на опору і першу дошку накидалося широке, коване з товстого прута, кільце. Отже, огорожа не від людей. Що, разом із невідомим жархуном, наводило на чергові роздуми. Бережуться місцеві мешканці несподіваних гостей. Ось тільки ті явно не двоногі, та й не надто тямущі. Якщо хвіртку відкрити не можуть.

М-да… Куди ж це мене закинуло? Світ навколо майже звичайний, але щось не пригадується така фауна в історії Землі. Хоча... Чи багато ми знаємо про своє минуле? Та щоб не з підручника, стоп'ятсот разів виправленого та переписаного в угоду віянь кожної нової влади, а по-справжньому?

От хто мені пояснить, що за персонажі: Змій Горинич? Соловій Розбійник? Або Чудовисько морське? З якими такими богатирями попивав пиво Володимир Київський? І ще багато різних персонажів, які дійшли до нас у вигляді переказів та казок… Вигадка? Перебільшення? Можливо, до бризок слини сперечатися не стану. Але ось яка заковика, — вченими давно доведено, що людина в принципі не здатна вигадати нічого, крім того, що бачила. Так, у головах художників та інших мрійників, часом народжується таке, що нормальній людині й у білій гарячці не привидиться. Але, якщо взяти всі їх твори і розкласти на елементи — вийде набір звичних деталей. Які просто були скомпоновані у нетрадиційний спосіб.

Тож не поспішатимемо з висновками. Цілком можливо, що я опинився в звичайнісінькому середньовіччі свого світу, а незрозумілий жрун... тобто, жархун — існував завжди, але з віками вимер, як ті ж мамонти, і був забутий, як щось несуттєве. Як то кажуть, помер Максим, та й хрін з ним.

— Проходь, Степане. Почувайся як удома… — посміхнувся Борей, відсуваючи хвіртку.

— Ага, — кивнув я. — Але не забувай, що в гостях.

— Це вже як водиться, — засміявся господар. — Але, у мене можеш почуватися привільно. Он там, — вказав рукою, — балія з водою. Свіжа, сьогодні налив. Вмийся з дороги. А я поки що, гляну, чим тебе почастувати. Ти вже не гнівайся... Чув, я живу бобилем? Тож розносолів не обіцяю.

— Та мені хоч скоринку черствого хліба погризти, і то гаразд.

— Ну, аж так я не збіднів, — хмикнув Борей. — Гаразд, потім ляси точити станемо. Давай, сполоснися... Я в хату.

Різноманітністю частування Борея і справді не розбещувало. Зате було ситним та щедрим.

Коли я ввійшов у світлицю, на столі стояла половина короваю, вже товсто, у два пальці, нарізана скибками. Поруч, — величезний шматок копченого м'яса, нарубаний, інакше не скажеш, не менш щедрими порціями. Кілька очищених і розрізаних навпіл цибулин, і у великій мисці гірка квашеної капусти. Доповнювали натюрморт: великий, розписний глечик, літра на три, і двоє дерев'яних горнят, вже наповнених до країв чимось темно-червоним.

— Сідай… — показав господар на місце за столом, навпроти себе. — Як то кажуть, чим багаті.

— Дякую…

Пити і їсти хотілося однаково, але оскільки господар узявся за горня, довелося підтримати.

Усередині виявилося легке вино. В міру солодке, трохи терпке і з ледь вловимим присмаком квітів чи трав.

— Ну як тобі? — поцікавився Борей, бачачи, як хвацько я уполовинив свою порцію. І додав із помітною гордістю. — Своє. Спершу настоюю на травах, а потім присмачую медом.