Розділ 45

Дивне місце. Суші навколо вежі метрів зо два не більше. Та й ту сушею назвати можна лише умовно. На Французькому бульварі пішохідна доріжка і то ширше. Якщо послизнешся, то й не помітиш, як у болоті опинишся.

Мабуть, скеля назовні висунулася або ще якась аномалія грунт здибила. І якщо не придивитись, то взагалі не зрозуміло, на чому така масивна споруда тримається. Адже то навіть не острівець — прищ. Та й по висоті... У повінь, напевно, до половини першого поверху заливає.

Ну так. Ось мітки видно. Стіна до того рівня, куди вода піднімається, на цегляній кладці немов оштукатурена засохлим брудом. Тому й двері до будівлі не внизу, а на рівні другого поверху прорубані. А для тих, хто зараз зовні, штормтрап спущений. Не надто зручно, до речі. Без належної вправності, особливо якщо через невміння за поперечину вхопився, неодноразово матінку згадаєш.

Значить, назовні гарнізон виходить нечасто. Не дивно. Чого вони тут не бачили? Водяника? Втім, усередині теж ні комп'ютера, ні навіть відео. Цегляні стіни, вогкість та туга зелена. На болоті хоч якась різноманітність. Особливо взимку.

Не житло феодала чи, скажімо, форпост, а гауптвахта із вбудованим витверезником.

Втім, кому що подобається. Ескімоси взагалі з вічної мерзлоти не вилазять і вважають, що кращого місця в усьому світі не знайти. «Заберу тебе я в тундру, заберу тебе я у сніги…» Брр!.. А бедуїни? Тисячі років у піску бабраються, поки муміями від спеки не зробляться — і нічого, щасливі…

Мені інше цікаво: як вони тут будувалися? Припустимо, колоди та дошки ще можна сплавити своїм ходом, а цегла? Запаришся тягати по гаті.

Якось допомагав однокурснику під час будівництва дачі. Не його особистої, природно, а батьків… Тож приблизний обсяг будматеріалів можу прикинути. Щонайменше шістдесят тисяч штук. Це якщо стіни завтовшки півтора цегли на верхньому поверсі, і не більше двох з половиною — на цокольному. Тільки середньовічна вежа не дача, для фортифікаційної споруди — дві цеглини, що картонний обладунок лицарю.

У донжоні замку Чорного Дощу два нижні поверхи у шість цегли складено. Тобто, трохи більше півтора метра. І це далеко не межа. Доводилося в дитинстві по цитаделі лазити. То там товщина стін місцями п'ять метрів перевищувала. Розповідали, що після війни, коли місто лежало в руїнах, і з житлом було туго, у віконних отворах закладали дошками просвіти, і виходила пристойна кімната. За метражем не гірше ніж у майбутніх «хрущовках».

— Ваша милість, — смикнув мене за рукав Митрофан. — Тихо як. Немов вимерли...

— …або причаїлися.

Я й сам уже звернув увагу, що ні в бійницях, ні в дверях, ні на плоскому зубчастому даху, одним словом — ніде, ні душі. Жодної пари, не те що ворожих, а навіть цікавих очей.

— Дивно, братику…

— А я про що? Куди всі зникли?

— Гарне питання.

— Може, всередині чекають?

— Навіщо? — похитав я головою. — Та й з якого дива їм ховатися? Раніше, ніж ми підпливли, вони не могли знати, хто на плоту. Ні, тут щось інше… Невже весь гарнізон вежі усього з пари бійців складався? Не може бути… Маячня.

Я задумався і, припинивши тягнути, дав плоту потихеньку рухатися за інерцією.

А чому, власне, марення? Яке у них завдання? Приймати від розбійників товар та видавати гонорар. Для цього хіба цілий взвод потрібен?

Чорт! Якщо так, то збивши хлопців польським паном, я втратив не лише «язика», а й винагороду. Охоронці, напевно, не з порожніми руками до місця обміну пливли. Явно гаманець із золотом у другого воїна був. А тепер він, разом з ним, на дні трясовини спочиває. Шкода. Якщо навіть зображати із себе альтруїста, то грошики можна було на якісь інші — шляхетні чи богоугодні цілі віддати. Наприклад, на компенсацію потерпілим.

Ну, це я, звісно, загнув. Не ті часи, щоби благодійний фонд засновувати. Запаришся спонсорів шукати. І тих, хто банально захоче брудні гроші відмити. Тож зітхнемо глибше і повернемось до підрахунку наших баранів. Тобто кількісного складу гарнізону вежі…

Припустимо, для торгівлі та обміну взвод справді не обов'язковий. Але їхня служба не тільки в цьому полягала. А навіть я, лише студент вузу, у якому ще є військова кафедра, розумію, що дві людини це не гарнізон.

У принципі, організувати чергування можна. Чотири через чотири години. Або якщо необхідний повноцінний сон, то шість через шість. Але двоє не можуть довго нести вахту цілодобово. Місяць максимум, а потім або почнуть манкувати обов'язками, або загалом заб'ють на службу. А при психологічній несумісності, пересваряться та й повбивають один одного.

Стоп. Зараз не толерантне і розманіжене третє тисячоліття. У середні віки люди були простішими і характерами міцнішими. І відсутність піпіфаксу чи кока-коли у побуті дах їм не зносила.

Взагалі хто сказав, що вони сидять тут постійно, а не змінюються, наприклад, раз на два тижні? Чи що у них сьогодні не банний день? Тому й немає нікого у вежі. Може, поки я тут на порожню будівлю витріщуюся, як баран на нові ворота, — на підході свіжі сили і ось-ось вимагатимуть перевезення?

І що з цього випливає? А те — годі клацати дзьобом, настав час штурмувати твердиню. Поки двері не зачинили перед самим носом. Якщо всередині все ж таки хтось залишився. Наприклад, відпочиваюча зміна.