Розділ 44

Так і сталося. У сенсі, ранок настав.

Поки ходив туди-сюди. Поки мішки зібрав, поки подивився, що цікавого та придатного у господарстві завалялось у кишенях мертвих розбійників. Поки загасив багаття... Єдине діяння, яке принесло мені реальне задоволення, бо зовсім замотався. Загалом, час промайнув, і почало світати.

Втім, видимість від цього зовсім не покращала. Навпаки, на ліс і болото ліг такий густий туман, що всього лише на відстані витягнутих рук марево перетворювалося на щільну, молочно-білу завісу. І щоб побачити, куди ставиш ногу, доводилося нахилятися. Інакше, доступний для огляду простір закінчувався трохи вище рівня колін. Відповідно ні про які орієнтири і мови бути не могло. Але й сидіти на березі, чекаючи на погоду, зовсім не хотілося.

Сподіваючись на милість провидіння, везіння, жердину і те, що на чистих (залитих водою) ділянках збовтана моїми пригодами болотяна каламутня ще не встигла осісти, я все ж таки сунувся назад у драговину.

Не знаю, що саме з перерахованого допомогло більше, але оступившись лише один раз, та й то безпечно, я зумів дістатися до проміжного острівця.

Митрофан чесно сидів на місці, чекав мого повернення і пильнував пліт.

— Здоров був. От і я… Не занудьгував?

— Ні… — відповів той чесно. — Спершу помолився за душі вбитих розбійників. Потім просив Господа дарувати нам усім прощення та удачу. Тут і ви повернулися, ваша милість. Поспішали, мабуть?

Згоден, за таким важливим і цікавим заняттям час для монашка пролетів набагато непомітніше, ніж для мене.

— А то. Я ж подумав, що ти можеш не дочекатися мене й самотужки понести світло істини в чертоги злого поганина.

Митрофан обурено витріщився, а потім невпевнено посміхнувся.

— Все жартуєте…

— Жодних жартів, зовсім серйозно. Пішли, юначе. Сіяти розумне, вічне і добре. А хто чинитиме опір, нехай на себе і нарікає. Бо сказано: Хто до нас із мечем прийде, той в орало і получить.

Дивна справа. За будь-яким літочисленням, хоч від Створення Світу, хоч від Різдва Христового — я молодший за Митрофана на багато сотень років. Беручи за модулем, тобто, рахуючи реальні біологічні роки — ми з ним, приблизно, ровесники. А почуваюся я поруч із монашком, як відзначений сивиною ветеран поряд із жовтодзьобим новобранцем. Ось що означає освіта. Ні, не дарма свого часу один персонаж не втомлювався повторювати пролетаріям та селянам: «Вчіться, вчіться і ще раз навчайтеся! Якщо не хочете все життя в гною колупатися, або в чорноробах числитися...» Тому що інтелект — це сила. Особливо якщо під руками немає нічого іншого. Навіть пращі, як у царя Давида.

— Ось тільки куди йти, якщо, крім туману, не видно нічого? Доведеться чекати, доки розійдеться.

— Як скажете, ваша милість. Але якщо ви все-таки, як і раніше, поспішаєте… — усміхнувся хлопець, задоволений, що зумів відплатити моєю ж монетою. — Гляньте он там… — показав на далекий край порома. — До плоту якась мотузка прив'язана.

— Правда чи що?

Я обережно ступив на настил. Дошки рипнули, «болотохід» просів трохи глибше, але загалом плавзасіб не заперечував проти моєї маси. Судячи з площі, його як мінімум на п'ять осіб розраховували. У обладунку. Тож навіть якщо мене за чотирьох вважати, то й тоді нас із Митрофаном витримає. Втім, у цьому рівнянні вагою монашка можна знехтувати.

Присів, пошарив по торцях колод і намацав забиту в одну з них залізну скобу, до якої був прив'язаний міцний шнур.

— Молодець, — похвалив хлопця за спостережливість. — Бачиш, а ти ще сумнівався, хто з нас двох розумніший. А що говорить народна мудрість?

Митрофан зацікавлено дивився на мене.

— А народна мудрість свідчить, що якщо мотузка має один кінець, то й другий теж бути повинен!

Хлопець хмикнув і засміявся. Весело. Вперше з моменту нашої зустрічі. Я навіть зітхнув з полегшенням. Чесно кажучи, побоювався, що після всього пережитого, а зокрема — видовища відрубаних рук, — і без того повернена на релігії психіка хлопця не витримає, і він з’їде з глузду. Але тепер можна не боятися. Сміється, отже, житиме.

— Ну, ви, ваша милість, і скажете. Це ж кожному зрозуміло, що мотузка має два кінці.

— Так? — я вдавано почухав потилицю. — Тоді може підкажеш: де він? Другий?

— Так, напевно, до пристані прив'язаний... А інакше на який ляд він би здався? Думаю, це на той випадок, якщо обмін відбудеться не так, як хотілося, і назад пліт пригнати не буде кому.

Розумно та завбачливо.

Як не крути, а розбійницькі ватаги не найнадійніші ділові партнери. Цілком здатні і товар собі залишити і взяти плату. Навіщо? Ну, якщо всіх, хто на острівець припливе перебити, то потім можна вдати, що самі вони не винні. І взагалі — це банда Сеньки Карзубого пустувала. Але, з них уже не спитаєш, всю його компанію княжі люди перебили. А хто вцілів, той на гілках бовтається. Тож, хазяїне, накинути б трохи... За ризик.

Ось за цю передбачливість ми зараз і потягнемо. У сенсі я. У своєму нинішньому тілі, я був би чемпіоном світу з перетягування канату. Тільки б витримав, та з кнехта не зіскочив. А заразом, добре б не сполохати всіх у замку своїм прибуттям.