Розділ 43

Той воїн, що вів переговори, виміряв поглядом відстань, що розділяє пліт і потопаючого ляха, прикинув час, потрібний аби доплисти, і на знак миролюбства опустив арбалет.

— Допоможи йому…

— Думаєш варто? — Засумнівався я. — Він сам так вирішив. Втім, якщо для знайомства треба…

Я підняв шаблю поляка і вийняв її з піхов. Арбалетник відразу підняв самостріл. Але мене цікавила не зброя пана Крайняка, а лише піхви. Зважаючи на відсутність на острівці хоч якоїсь палиці. Ну а мочити в болоті, заради порятунку розбійника, свій пояс я не хотів.

Озброївшись піхвами, ліг на краю острівця і простяг їх одним кінцем потопаючому. Міг би й без цих маніпуляцій обійтися, всього й треба було що зайти на півкроку далі й ухопити поляка за комір. Але таким чином я залишав вибір за ляхом. Нехай сам вирішує: тонути далі чи лізти в лапи велетня-людожера, як він сам мене обізвав...

Мабуть холодна купіль і хлюпаюча вже майже біля підборіддя смердюча юшка, що обіцяла не менш огидну смерть, трохи протверезила отамана. І він, лише секунду зволікаючи, схопився за піхви.

«Ох, нелегка це робота з болота тягнути бегемота…», — слідом за думкою про дідуся і ріпку, з'явився в голові рядок з якогось дитячого віршика. Втім, до цієї нагоди він мав лише непряме ставлення. Сили в мені, як і раніше, вистачало з надлишком, так що лях опинився на тверді миттєво. Де й залишився лежати ниць, голосно схлипуючи і щось бурмочучи. Очевидно, тільки зараз відпустило.

Не мною помічено, але реально — ті, хто легко завдає страждань іншим, самі не в змозі терпіти навіть найменшого болю. Як би отаман з переляку розуму не втратив. Хоча, мені що за турбота?

Пором тим часом майже притулився до острівця.

— Ну, ти й здоровий вимахав! — арбалетник недовірливо похитав головою, мабуть вирішивши, що здалося в тумані.

Я розважливо промовчав. Поки час працює на мене, тягтимемо паузу до упору.

— Ти як тут опинився? — продовжив допитуватися воїн, переконавшись, що з їхнім знайомцем все гаразд. У сенсі жити буде.

— Прийшов, — ґрунтовно відповів я, попередньо подивившись на чоботи. Начебто перевіряючи: на місці вони чи ні. І переконавшись, що і з ними, і з нижніми кінцівками все гаразд, уточнив: — Ногами.

— Жартівник… — пробурчав воїн, але арбалет при цьому остаточно опустив. Підняти його справа недовга, але в ближньому бою рахунок йде на секунди. І одну з них я щойно виграв. — Звідки прийшов?

Я послинив вказівний палець і підняв його вгору, як роблять, коли перевіряють напрям вітру. Трохи почекав і впевнено махнув рукою на схід.

— Звідти.

Важко сказати, до чого привела б нас така пізнавальна бесіда, якби в неї не втрутилася ще одна дійова особа, яка досі перебувала за кадром.

— Ваша милість! Куди ви поділися?! — заволав, як божевільний Митрофан, і судячи з плескоту, незважаючи на мій наказ, теж сунувся в болото.

— Милість?.. — перепитав арбалетник. — Хто?

Ех, була не була. Двом смертям не бувати, а однієї не оминути. Користуючись тим, що пан Крайняк уже став на карачки, я схопив його однією рукою за шаровари, другою — за комір і, як кулею для боулінгу, запустив імпровізованим снарядом у воїнів на плоту. Похапцем і, чого вже там, від нервовості, — не надто приємне відчуття, коли в тебе ціляться з арбалета, до того ж всього з п'яти кроків, — не розрахував сили, і обох воїнів, разом з ляхом, змело в драговину. Та що там змело. Їх ніби вбили в болото. Жоден не виринув. Плюхнуло, сплеснулося, а потім тільки бульбашки пішли і круги розповзлися. Були люди і зникли.

Недобре вийшло... Не в сенсі — їх шкода. Хто за чужою смертю йде і свою зустріти може, а що нічого розпитати не встиг. Знову навмання діяти доведеться. Очевидно, планида така.

— Ваша світлість... Де ви? Відгукніться!

Дідько, я ж зовсім забув про «курячу сліпоту» Митрофана. Як він взагалі в болото сунутися насмілився?

— Стій на місці і не рухайся! Я йду за тобою! А то потопнеш, шукай потім...

Якимось дивом чи навпомацки, але чернець самостійно пройшов майже половину шляху.

— Ти навіщо в трясовину поліз? — накинувся я на нього. — Жити набридло? Так піди і повішайся!

— Я не Юда, — буркнув той із образою в голосі.

«Угу… Не подумавши брякнув. Натяк на повішення, особливо на осині, для істинно віруючого християнина, велика образа».

— Та я не про те, — відмахнувся. — Не чіпляйся до слів. Мені все одно на берег треба. За «гостинцями» для господаря замку. Чи ти вже забув, про що ми домовлялися? Втім, якщо постійно підставляти голову під удари, не довго пам’яті позбутися.

— Думав, потрібна допомога.

Я проковтнув єхидство разом із слиною. Ледве не подавився. Хлопець геройський! Я розсікаю тут, як авіаносець перед катерами берегової охорони, практично переконаний у своїй невразливості, а він майже сліпий поліз у болото мені на допомогу. Не дбаючи про власну шкуру.

— Звичайно, потрібна, Митрофан! Навіть не сумнівайся. Але не зараз. Бачиш, як воно склалося. Я сильний, а ти розумний. Ось і давай користуватися нашими перевагами. Я битимуся, а ти думатимеш і радити мені, як і що краще зробити...